Оповідання "Найтемніша ніч року"

Найтемніша ніч року

 Сонце вже давно заховалося за обрій. День поступово змінила ніч. Така ж тривожна і сповнена надій. Емма стояла біля вікна і вдивлялася у далечінь. Сьогодні найтемніша ніч року, хоча для них ця ніч була з 23 на 24 лютого. На небі ні однієї зірки.

   Сьогодні триста…. і ще якийсь там день, як триває війна. Стільки часу стояли, боролися, але хотілося знайти відповідь на питання, яке цікавило абсолютно всіх. Коли ж закінчиться , зупиниться кровопролиття і небо знову буде мирним. Діти повернуться до батьків, чоловіки до дружин.

     Емма  одна із тих жінок, які чекали своїх чоловіків із фронту. Щодня прокидалася з думкою, що вже на один день  ближче до Перемоги. Важко  сидіти в мертвому очікуванні, але найбільше боялася дзвінка, який би сповіщав про те, що  загинув. Просила телефонувати частіше, але зв’язок там можна вважати розкішшю і  чудово це розуміла.

    Так, війна, яка несподівано для всіх  почалася в Україні, можливо, ніколи і не торкнулася б їхнього дому, але почуття обов’язку перед Батьківщиною не дозволило  сидіти вдома. І тепер Емма чекала. В їхній затишній квартирі, де з балкона майорів прапор України.

Чекала мовчки і терпляче. Іноді хотілося зірватися і поїхати до нього, таке відчуття виникало саме тоді, коли  не відповідав ні на дзвінки ні на повідомлення  більше, ніж три доби,  але в такі моменти мусила себе опановувати і просто чекати, адже більше нічого не залишалося.

Весь цей час  жила у невідомості. І це ,певно, найгірше, адже  не знала, що чекає на них попереду. Наскільки далеко піде ця війна.

  Раптово зникло світло. Емма вже звикла, але вимкнути  мали за годину. Хоча це вже не мало ніякого значення. Ліхтарик не вмикався. Запалила свічку. Все ніяк не могла відвести очей від вогню. Зачаровувало. Здавалося, що так можна просидіти цілу вічність, але раптово цей вогонь згас.

     Знак чи випадковість? Жінка сиділа в суцільній темряві. Подумала, що краще піде спати. Встала із за столу і вже збиралася йти, але зупинив телефонний дзвінок. Підняла слухавку. Заговорив чоловік  грубим голосом:

- Ви Емма Абрамова, дружина Матвія Абрамова?

- Так, це я.

- Маємо  повідомити, що вашого чоловіка поранено. Його доправили у лікарню. Він у критичному стані, але шанси вижити є , якщо будуть якійсь зміни,   проінформуємо.

    Чоловік від’єднався, а жінка ошелешено присіла назад. Ось такі моменти  просто ненавиділа. Поранили, а вона абсолютно нічого не могла вдіяти. Серце розривалося на шматки. Ось  – найтемніша ніч року, а разом із нею і погані новини. Залишалося лише сподіватися на краще, на  швидке одужання без ускладнень. Тільки б залишився живий. Це було єдине про що  в цей момент  благала Бога. Зараз Емма була абсолютно безсилою, і цього боялася найбільше.

     Встала і підійшла до вікна. З великою надією глянула у небо. Там засвітилася зірка. Найяскравіша – Сіріус. За нею друга, третя і вже через декілька хвилин небо рясно  вкрите зорями. Серед них із хмар вийшов Місяць. Ці зорі були наче надія - і Емма знала, що  не марна. У найтемнішу ніч небо яскраво світилося. Місячне сяйво освітлювало кімнату. Так, якою б темною ніч не була, а  завжди  настає світанок і вона про це пам’ятала. Сонце обов’язково зійде і  в цьому не було навіть найменших сумнівів. 

  Шанси на одужання, врешті – решті на життя були і  досить високі. Матвій не з тих людей, які просто ось так залишать все і підуть. Емма знала, що  до кінця боротиметься за волю, незалежність, світле і яскраве майбутнє. За Перемогу!  Коли нарешті ця війна закінчиться, знову будуть разом і вже нічого їм не завадить.  Будуть щасливими.

    Емма  надіялась, той вогонь, який горів дуже яскраво, освітлював все серце. Надія, яку  дала найяскравіша зірка у найтемнішу ніч. Всі сумніви миттєво зникли, не залишилося навіть найменшої краплинки. Усміхнулася і поглянула в небо. Тепер  знала напевно – він одужає!