Оповідання "Мова"

Мова

  Сонце повільно сходить ледве охоплюючи своїм промінням місто. Будинки, поля, лани… Ганна не була у Хмельницькому одинадцять років. Це її батьківщина. Земля на якій  народилася.

    Ще залишилися знайомі їй риси будинків і площ, але навіть попри це, все кардинально змінилося. Війна змінила всіх і все. Одинадцять років тому їхала на Донеччину у Краматорськ на роботу, тому й довелося залишити рідне місто, вже й не думала, що коли – небудь сюди повернеться. Звісно ж якби не війна. 

    Вранці прокинулася від вибухів. Небо палало. Будинки розвалювалися. Людські крики прорізали простір. Нестерпний біль за місто, яке стало їй маже як рідне, до якого вже звикла, яке полюбила і сьогодні  тікала від цієї війни, цих смертей, до рідного, хоча вже й майже чужого міста.

   Ці довгі роки далися взнаки, вже майже зовсім забула рідну, українську  мову. Хоча ніколи не розуміла, кому і яка різниця щодо того, хто якою мовою розмовляє. Це особиста справа кожного. Це ж лише мова, хіба це щось важливе.    

    Потрібно десь залишитися хоча б на декілька ночей, доки не зможе знайти орендовану квартиру, адже зараз із цим проблеми, переселенців доволі багато, отже потрібно  щось вирішувати.

    Згадала, що сестра розповідала: нещодавно переїхала у Хмельницький, мала надію, що тане відмовить. Вирішила, що хоча б фруктів потрібно купити, не могла ж ось так заявитися із пустими руками.   

 Ганна підійшла до каси і сказала:

-  Мне пожалуйста три килограмма мандарин.

На її подив чоловік розвернувся і просто мовчки пішов.

-  Мужчина, вы меня слышите вообще? Я к вам обращаюсь.

Повернувся і сказав:

-  Пані, я не обслуговую покупців, які розмовляють російською.

-  Так как вы вообще смеете, я приехала издалека, убегала от войны, а мне говорят, что меня не обслужат из-за того, что  не говорю по-украински, какое вообще кому дело до того на каком языке  говорю, это мое личное  и вас это точно не касается! Как хочу так говорю!

-  Від війни?!? А нічого, що війна й почалася через все це. Якби не такі, як ви, можливо, її взагалі і не було!

-  Позовите сюда директора, если вы сейчас меня не обслужите, то доб’юсь того чтобы вас уволили!!

-   Та я краще залишуся без роботи, ніж обслуговувати тих, хто вважає, що мова це дрібниці, для кого говорити мовою ворога це нормально!

Жінка стояла і ладна плюнути продавцеві прямо у лице. Ніколи не розуміла таких людей. Що йому до того, якої мовою  розмовляє. Бачите, обслуговує  лише тих, хто говорить українською.

-  Ну все молодой человек, вы останетесь без работы, вам это обещаю! Позовите вашего директора!

З такою огидою та навіть швидше ненавистю це говорила, прямо гаркала на нього, а за плечима у черзі стояли обурені люди.

-  Пані, не затримуйте чергу, тут люди, можливо, кудись поспішають.

-  Как вы не понимаете, я тоже живой человек, мне тоже болит не меньше вас.

-  Болить? Хіба? А мені здається, що ви просто переживаєте за те, що залишилися без дому, якби вам справді боліло, ви б зрозуміли, що мова це не дрібниці і не говорили зараз би тут російською -зраджуючи власну Батьківщину.

-  А мене болить серце, душа терпне за Україну і її народ.  Чому  не хочете розуміти, що рідна мова – це зброя, а не дрібниця,  зараз це як ніколи важливо, адже забуваючи мову, ми наче знищуємо її, а без мови нема і народу.

Жінка мовчки розвернулася і вийшла з магазину. У її свідомість прокрадалася небажана думка і  чудово розуміла, що як би їй цього не хотілося, а він все ж таки правий…