Оповідання "Чужих дітей не буває"

    Чужих дітей не буває 

Зоя Андріївна – вчителька, яка всю свою любов завжди віддавала дітям. Вони любили її, а вона їх. Жінка жила цією професією. Вона дивилася у вікно, поки діти писали завдання. Зараз вони могли здобувати освіту у школі завдяки воїнам – захисникам. 

    Важко у воєнний час, але вони призвичаїлися. Сидиш і ні на хвилину не забуваєш, що десь там, у сусідньому місті проливається кров. Зоя не лише навчала дітей правилам, а й вчила їх бути людьми, справжніми і добрими. Вона й сама дивилася на світ добрими очима і ніколи не залишала без допомоги тих, хто її потребував.

    Раптом залунала тривожна сирена. Разом з дітьми вийшли з класу і попрямували до укриття. Швидко, але організовано.  Хвилювалася швидше навіть не за себе, а за учнів. У школу влучили, вікна вибило, будівля похитнулась. Спускаючись по сходах жінка почула крик. Дитячий. В середині все обірвалося. Розуміла, що десь там дитина і її потрібно було рятувати.

    Зоя завела дітей в укриття, а сама побігла на крик. З кожним кроком була все ближче і зрозуміла, що крик лунає з третього поверху. Швидко піднявшись вона завмерла від жаху, адже весь поверх був у вогні і у якомусь із цих кабінетів була дитина.

   Знадобилося декілька секунд, щоб зрозуміти з якого саме кабінету лунає крик. Останній. Вона обережно дістала хустку і затулила нею рота. Пройшла до кабінету і чудово розуміла, що зараз має обрати, або рятується сама, або рятує дитину.

     Часу на роздуми не було і вона обережно увійшла до палаючого кабінету. Потрібно було діяти швидко, але дим був занадто густий. Жінка йшла на голос і знайшла хлопчика під вчительським столом. Вона міцно притисла його до себе і дала йому ще одну хустину. Навколо все завалювалося. Палаючи балки летіли на землю, розліталися іскри, вогонь поширювався все далі. Зоя мала врятувати хлопчика, нехай може загинути сама, але якщо виживе, то ніколи не пробачить собі того, що не врятувала його.

    Обережно підняла його на руки. Дитина тремтіла від страху, а по щоках котилися сльози. Зоя боялася не менше за нього, але зараз вона не мала права опускати руки, адже на ній відповідальність за нього.

   Вогонь їх оточив, жінка перейшла на біг і опинилася в коридорі, позаду впала гаряча балка, ще мить і могла б впасти на голову. Тепер головним було вибратися з коридору і дістатися до укриття. Вона почала задихатися, але мусила зараз рятуватися. Чула стукіт власного серця, яке здавалося ось – ось вистрибне із грудей.

    Ледве рухалася, але на руках була дитина, трималася заради неї.

   Нарешті опинилася на другому поверсі, вогонь все швидше поширювався і деякі кабінети   вже палали. Вони пройшли в укриття. Хлопчика взяли з рук і жінка зомліла.

    Що далі було пам’ятає наче в туманні. Пожежники, лікарі, учні, батьки врятованого хлопчика. І ось Зоя лежить на щось схожому на лікарняне ліжко. Поруч стоять батьки хлопчика. Коли жінка повністю прийшла до свідомості, почала говорити з мамою, як  з’ясувалося потім, маленького Сашка.

     Говорили багато про що, а жінка все не переставала дякувати. Дивувалася сміливості цієї на перший погляд звичайної вчительки. Вона вже виходила з палати, як на порозі запитала:

-  Чому ви його врятували? Ви і самі могли загинути, тим паче, що він для вас ніхто, чужа дитина, а ви йому навіть не класний керівник.

-  Знаєте, як не крути, а чужих дітей не буває…