Оповідання "Ідеальна чистота"

Ідеальна чистота

   Аліса стояла перед дверима і не наважувалася навіть постукати. Що  тут робила? Втікала. Від війни і смертей. Шукала прихистку і даху над головою у місті, де не стріляють. Чудово пам’ятала ту останню мирну ніч і жахливий світанок з палаючим небом. Хто б міг подумати, що таке коли – небудь станеться. 

     Зараз стояла перед дверима будинку своєї сестри, яка запросила її на деякий час. Важко  ввійти, адже так довго не бачилися. Аліса підняла руку і несміливо та з острахом тричі постукала у двері. Не встигла й відірватися від дверей, як  розчахнулися. На порозі стояла  рідна сестра Марія. Так, час не шкодує нікого. Вона сильно змінилася. Темні кола під очима, певно не спала, перші сиві пасма у зачісці і втомлена усмішка.

    Сестри обійнялися. Вмить та напруга, створена роками зникла.   Увійшли до будинку. Аліса дуже здивувалася. У домі панувала ідеальна чистота. Здавалося, що  потрапила в операційну. Будинок  великий і жінка не могла зрозуміти, як  сестрі вдається з усім цим впоратися.

   Але щось  не так… Проте Аліса все ніяк не могла зрозуміти, що саме. Наче все ідеально, а ніби і ні.

- Як доїхала?

- Доволі тривожно.

- Так, розумію зараз дуже важко не нервувати.

- А де Захар?

- Пішов. Зі сльозами в голосі промовила Марія.

- Куди?

- На війну.

Аліса  шокована. Ось чому її сестра така змучена.  Хвилювалася за чоловіка, якого любила більше за життя, який пішов воювати заради своєї дружини. Вже й не знала, що сказати. Навіть більше й не було про що говорити, адже найважливіше вже сказано.

- Знаєш, просто сидіти і нічого не робити, чекаючи дзвінка чи повідомлення, то можна збожеволіти, тому й прибираю, так відволікаюсь і стає легше, адже переключаюсь на будь – що, головне відволіктись від тривожних думок. Добре, що  приїхала, хоч хтось буде в домі.

 Намагалася приховати біль за цими словами, але Аліса чудово розуміла, що та дуже хвилюється. Обох боліло. За Україну, за мирне населення, а найбільше за воїнів, які воюючи там гинули, а вони ж абсолютно ні в чому невинні. Просто захищають рідну землю. Батьківщину.

   У двері постукали. Марія нікого не чекала, тому дуже здивувалася. Думала, що то Захар, але помилилася. Відчинила і застигла у мертвому очікуванні із запитанням та водночас благанням в очах.

- Ви Марія Якимченко, дружина Захара Якимченка?

- Так.

- Мені шкода, але ваш чоловік загинув.

    Марія повільно опустилася на підлогу і заплакала. Обоє були шоковані. Аліса присіла і обійняла її. Дві сестри плакали. Обох із середини розривав біль. Нестерпний, пекучий. Тепер тільки й залишилися  двоє. Більше нічого не залишалося як підтримувати одна одну, адже поодинці не впорається жодна із них. Найдорожче для Марії втрачено. Її чоловік, який був для неї сенсом життя загинув. Що далі робити? Як із цим жити? Відповіді на це питання не було. Велике горе, що звалилося на плечі однієї, але яке допоможе розділити інша.

Нестерпно  бачити страждання дорогої, рідної людини. Сльози, які наче ніж різали серце. Душа терпла за кожну сльозинку і, здавалося, що цим стражданням не було кінця, адже цей біль і справді вже не зможе загасити ніщо.

    За декілька днів жінки поверталися з похорону. З кожним кроком  все важче йти у будинок. Дім, де ще не так давно панувало щастя.

   Повернувшись Марія сіла на ліжко і важко зітхнула. Аліса вийшла на балкон. Побачила прапор України і запитала:

- Скажи. А де  взяла?

- Чоловік приніс із передової, попросив повісити. Ось тепер і не знімаю.

   Нарешті Аліса зрозуміла, що  не так в цьому ідеально чистому будинку. На прапорі сліди від куль. Закривавлений і це  кров тих людей, які проливали там кров за волю, незалежність та світле майбутнє…