Кішка, яка мене полюбила - фінал

У жінки не було ні краплі сумнівів щодо того, щоб нарешті все це закінчити. Не було заради кого жити. Просто не було.                                                         Світлана приклала долоню до рота, коли з дверей визирнула котяча голова. Жінка почула жалібний крик кошеняти.  Воно було досить маленьке. Але ж у неї не було кішки!

    Вона пригорнувся до її ноги, а потім пригнула на коліна і рука з пігулками перевернулася. Вони розсипалися по підлозі.                               Світлана поклала кішку на землю і підійшла до вхідних дверей. Вони були відчинені навстіж. Вона певно зайшла із двору.

    Жінка вийшла на ганок. Безсило опустилася на коліна. Розплакалася прямо там. Було доволі прохолодно, але не звертала на це уваги. Біль, який виходив разом зі сльозами. Чому все так? Хотілося просто вити від самотності і можливо зовні вона цього не показувала, але в неї кричала душа вже довгі роки. Покинута, нікому не потрібна і така самотня. Цього вже не змінити ніяк.  

Вона затулила обличчя долонями. Хотілося з усім цим покінчити, але навіть цього не змогла зробити.

   Довго вона так просиділа. Під ранок змогла заснути. Хоча б на мить зникнути у снах. Подалі від цього жорстокого світу. Лише там відчувала себе вільно. Тікала від реальності, але знала, що хай як старатиметься, а від себе втекти не зможе. Від себе, свої думок, страждань, сумнівів. Навіть самогубства…

   Розплющила очі. Втомлена, обличчя червоне від сліз, очі наповнені кров’ю. Здавалося, що ще трохи і вона втратить свідомість. Глянула на свої коліна. Там лежала кішка, яка вчора врятувала її від самогубства. Світлана погладила її і вона прокинулася. Дивилася на неї такими жалібними очима. Певно така ж самотня як і вона.

    Вона ніжно її гладила, а очі знову наповнилися слізьми. Ну що ж можливо хоч буде заради кого жити, про кого піклуватися. Може хоч ця кішка її не залишить. Ну що ж, це офіційно перша істота, яка її полюбила. Самотня жінка на руках у якої була покинута кішка. Обидві зраджені, покинуті і нікому не потрібні. Але тепер вони знайшли одне одного. 

    Можливо лише тепер у житті Світлани з’явиться сенс жити. Вона піднялася з ганку і взявши із собою кішку ввійшла до будинку. Знайшла чим її погодувати і просто мовчки спостерігала.

     Пізніше вона знову пригнула до жінки на коліна. Вирішила назвати її Рятівницею. Може так і треба було. На душі ставало так спокійно, коли гладила кішку. Здавалося, що всі ті страхи і тривоги відступали на задній план.

   Ну що ж, це була не просто кішка, яка врятувала їй життя. Вона її полюбила…