Поцілунок метелика

Поцілунок метелика

1.

Гігазір сидів на пагорбі під великим дубом і знову й знову пробував сконцентруватися, відчував, як піт стікає по його скроні від напруги, поки він намагався втримати між долонями тонку, але надзвичайно сильну нитку магічної енергії. Вони якраз в Академії вивчали прийоми концентрації та накопичення, але в нього поки що виходило не дуже. Це була нудна й виснажлива робота, від якої вже починало нити в скронях, але він не кидав робити ці магічні вправи і не поспішав іти додому лише тому, що знав, що він скоро прилетить...

І справді, незабаром біля дуба з’явився метелик розміром з добру долоню. Його крила були прекрасні! Вони скидалися на вітражі в тому занедбаному соборі, повз який він проходив щоденно, поспішаючи на заняття. Гігазір завмер, спостерігаючи, як комаха робить широке коло і зависає зовсім поруч. На крилах метелика були химерні плями, що складалися у чіткий малюнок людських очей. Разом із лініями черевця це створювало ілюзію жіночого обличчя, тонкого, загадкового і неймовірно вродливого.

— Ти все-таки прилетів. Я чекав на тебе весь ранок! — прошепотів захоплено Гігазір.

Він дивився на ці очі на крилах і відчував, як усередині все завмирає від ейфорії та радості. От халепа, схоже, він закохався в цю дівчину, намальовану на крилах метелика! Адже вона була неймовірно прекрасна, таких вродливих хлопець ще не зустрічав.

Комаха різко змахнула крилами, і з них посипався дрібний і ледь помітний пилок. Він заіскрився на сонці, наче іскристі блискітки, що інколи падають з неба у морозну погоду. Гігазір ненароком вдихнув цей пилок, відчув солодкий і п'янкий аромат, і в його голові раптом пролунав тихий і ніжний голос:

— Тобі подобається дивитися на мене? — прошепотів голос. — Придивись до цього обличчя пильніше, магу! Нині я можу виконати одне твоє бажання. Це обличчя, яке ти так покохав, може стати реальним. Встань і підійди до мене ближче. Кинь свої дурні чари! Твоя магія не варта і хвилини того, що я можу тобі дати!

Гігазір підвівся, моргнув. Світ навколо поплив, став тремтливим і сірим. Голова стала важкою, але це була приємна важкість.

— Твоє обличчя таке гарне, — пробурмотів він, простягаючи руку до іскристого метелика.

— Я покажу тобі значно більше, — знову прошелестів голос у його свідомості, і почувся тихий сміх. — Йдемо зі мною. Там, де ми будемо з тобою разом, тобі не треба вчитися робити дурні заклинання. Там ти просто будеш моїм, в я твоєю. Хіба ти не хочеш нарешті доторкнутися того, про що мріяв увесь тиждень? До мого вродливого обличчя?

Гігазір уже не пам’ятав, що відбувалося далі, просто йшов через поле, бачачи перед собою лише ці великі очі на крилах, що вели його за собою, як ліхтар у темряві. Він хотів лише одного — нарешті побачити цю вродливу дівчину в реальному житті.

2.

Свідомість повернулася до нього зненацька, наче хтось хлюпнув в обличчя крижаною водою, але тіло все ще було млявим і неслухняним. Це спрацював артефакт на зап'ястку, який носили всі студенти Академії, він допомагав оговтуватися від впливу магії, яку студенти інколи не могли опанувати цілком, і щоб вона не шкодила, щоб її нейтралізувати, їх і змушували носити цей артефакт-браслет. Гігазір лежав у власному ліжку у своїй кімнаті, яку наймав на околиці міста в однієї бідної вдови. Він відчув солодкуватий запах того пилку метелика, який вдихнув сьогодні під старим дубом, і все згадав.

Хлопець розплющив очі і побачив, що над ним височіла дивна істота. Велика, масивна, обрисами схожа на людину. Але це була зовсім не людина. Обличчя цього створіння, яке нависало над ним, було просто кошмарним, але чимось віддалено схожим на те витончене і загадкове обличчя, що складалося з візерунків на крилах метелика і яке він так безнадійно покохав. Під впливом артефакту магічний вплив, що формував ці ідеальні обриси у його свідомості, зник, відкриваючи жахливу правду.

Над Гігазіром нависала Гельмінда, велетенська хижа багаторука комаха, яка часто перетворювалася на людину і зваблювала чоловіків, щоб отримати життєву енергію. Мала бліду, майже сіру шкіру, за її спиною тремтіли ті самі вітражні крила, які так сподобалися Гігазіру, але тепер він бачив, що малюнок лиця й очей на них був лише маскуванням хижого духа, способом заманити здобич у пастку. Замість коханого обличчя, у яке Гігазір з любов'ю та благоговінням вдивлявся останній тиждень, перед ним була хітинова маска з фасеточними очима, що складалися із тисячі частинок, схожих на дрібні блискітки та жахливими мандибулами, що із моторошним скрипом рухалися біля його голови.

— Ти був такий зачарований моєю красою там, на пагорбі, що я не могла втриматися! — просичала істота, і тепер її голос у голові хлопця звучав не ніжним та приємним звуком, а жахливим скрипінням. — Твоя уява намалювала тобі красуню, магу, і ти так легко підкорився моїм чарам, закохався у неземну вроду моїх крил, віддав мені своє серце. Ви, люди, така легка здобич, що я просто не можу пройти мимо! А тепер я буду дивитися, як ти вмираєш. Твоя магія, приправлена цим твоїи наївним коханням, для мене неймовірно смачний десерт. Не бійся. Я зроблю це швидко, хоча мої руки вміють розтягувати мить у вічність, але тебе я вб'ю швидко. Ти помреш від насолоди. Це для вас, людей, найкраща смерть у світі.

До смерті переляканому Гігазірові раптом пригадалися рядки зі статті «Вісника королівства Равдітанії», надруковані жирним шрифтом на першій сторінці газети: «Почастішали випадки нападів Гельміндів, духів хтивості й поглинання життєвої енергії. Магічна поліція все робить для того, щоб запечатати дрібні дірки в магічному бар'єрі, що оточує Коловоротиння. Стережіться цього духа! Він забирає у жертв життєву та магічну енергію, випиваючи їх досуха! Вже давно слід було оновити силу захисту бар'єру, але королівські чиновники економлять на всьому, а це значить, що економлять також і на життях мешканців нашого королівства!»...