Серце воїна

Вона спостерігала, як молодий чоловік вправно орудує зброєю, і зловтішалась. Примари минулого, що не давали спокою в заглушеній підсвідомості Остапа, все прибували. Давно Магура так не веселилась. Вже майже забула як це - благословляти поцілунком. Востаннє користувалась цим прийомом ще перед історією з Радомиром. 

Уже пізніше без зайвих передмов встромляла ніж в серця своїх жертв.

У випадку з Остапом їй було неабияк цікаво. Влаштувала перевірку. Захотіла подивитись, чи справді в нього хоробре серце. Здебільшого люди лякались і здавались одразу. Це означало, що вони не готові протистояти ворогам і демонам душі, що повільно зжирають зсередини. Слабаки. Нікчемні створіння, яких так ненавиділа екс-богиня. За роки вигнання вона багато чого переосмислила. 

Люди жорстокі і зовсім не варті того життя, що мають на цій планеті.

Остап мужньо боровся, а Магура все чекала, поки він промахнеться. Не вірила, що звичайна людина може бути настільки відважною. Ось із жалібним квилінням розсипалась на попіл примара його колишньої, потім теж саме сталось із батьками, із двома колишніми однокласниками, що його колись кривдили, із викладачкою нудного АСОД, що не поставила залік на останньому курсі навчання... Кожному із них Остап мав що сказати.

А Магура все хмурилась. Дуже довго чекати не любила. Тому й залишила хлопця самого у цій "клітці образ".

- Він сильно захоплений дійством... Вже не вибереться. Не встигне, - миттю отямилась в своєму тілі. Вони все ще знаходились в його квартирі.

Поважними маленькими кроками підійшла до нього. Хижо озирнулась навколо і не запримітивши нічого підозрілого, витягла гостре лезо з-під пояса сукні. Скільки на ньому було крові - не перелічити... Вчепилась у рукоять і чітко спрямувала погляд на груди. Один точний удар - і все. В очах блимнуло захоплення. Зробила висновок, що тіло знайдуть не скоро, і вона встигне сховатись.

- Пробач! Ти не перший... Але так треба, - промовила до непритомного і замахнулась.

"Ти не така, Магуро!" - раптово задзеленчало у вухах. "Ти - інша! Спробуй боротись!"

Від несподіванки жінка впустила зброю, що тут же з гучним ляскотом упала на підлогу. На якусь частку секунди їй здалось, що то був він. Коханий застерігав.

- З чим боротись?! Я давно не та, яку ти знав! - в розпачі опустилась на коліна. Наче стихло. Почула стукіт власного серця. - Я маю бути вільною! Будь ласка, - озвалась до похмурих сирих стін. Звісно ж, там нікого не було, але вона захвилювалась, як ніколи раніше. Та ні, уперше. Чому так? Чому врешті не може просто вбити?

- Що ж, спроба номер два, - відшукала кинджал. Лівою рукою провела по світлій чуприні, погладила щоку. Щільніше присунулась до його нерухомого тіла і знову замахнулась.

"Він був такий же. Лежав собі безтурботно. Лиш одинокий зойк вирвався з грудей, коли його проткнули наскрізь... Останній погляд був дарований мені. Лагідний, ніжний. Здається, він просив не сумувати", - чомусь згадалось, як її родичі виконували жорстоку помсту.

Виразно ще раз подивилась на Остапа.

- Ні, не можу, - важко видихнула, відкидаючи зброю. - Вони пов'язані. Я хочу, аби його рід продовжувався...

- Пізно, Магуро! Надто пізно... - сталевий голос пролунав прямо над головою. Його жінка сплутати не могла ні з чим.Повільно і трохи боязко подивилась угору.

- Здивована? - озвалась до неї дівчина, вся в білому. Чистий вельон заплетений в коси, опускався на плечі і майорів у повітрі, вражаючи яскравістю. Золоті браслети на руках і кольє на шиї робили прибулу схожою на древню царівну. А їх було троє...

- Ти знаєш, навіщо ми тут, - сповістила ще одна, пропалюючи Магуру прискіпливим поглядом. У руках вона тримала запалену свічку і була дзеркальним відображенням двох інших. Третя ж незворушно відкрила маленьку скриньку, прикрашену рисунками вензелів, яку поставила перед собою.

- Знаю, та я ж не виконала прохання, - сполохано нашвидкуруч поклонилась Магура колишнім союзницям. - Не бачу сенсу вам тут бути!

- Все скінчено, богине! Так, ти програла, до того ж, давно, але Громовержець все одно візьме своє, - крижаним тоном заговорили Суджениці, всі разом. Та, що велично розмістилась по центру, ногами не торкаючись землі, махнула рукою. Тіло Остапа стрепенулось і тут же завмерло. Останній подих зірвався з уст. Із його грудей полинув сріблястий пилок, що знайшов прихисток в скриньці. Вона одразу ж зачинилась сама по собі.

- Нам ця мужність та відвага потрібніша, ніж тобі, - їхні очі сяяли перемогою. А Магура зіщулилась. Одинокі сироти голками вривались в шкіру. Всі її надії в той момент зруйнувались остаточно. Пелена спала.

- А як же я?

Згадала, що вищі світу цього ніколи не йдуть на поступки, а чинять, як вигідно тільки їм. Значить, Перунові потрібно, аби вона поневірялась...

- Ми тебе не затримуємо. Можеш іти, куди захочеш.

- Але це серце вам знайшла я. Батько ж обіцяв...

- Невдячна! - Суджениці неабияк здивувались нахабству. - Зовсім стала, як люди. Маєш радіти, що все так обійшлось. Іди давай, і не забувай про Його велике милосердя!

Не посміла перечити. Підвелась і пошкандибала на вихід з виглядом приреченої. "Були б у мене крила, я б їм іще показала, де раки зимують", - почуття невизначеності огортало з кожною секундою.

- Тут не завадило б прибратись, - скомандувала Суджениця сестрам. Вони лиш кивнули. Кинджал Магури зник в мерехтливому сяйві. За мить в квартирі не залишилось і спогаду про прихід таємничої незнайомки.

- Ну і присниться ж таке, - мляво протер очі Остап, прокидаючись. Оглянувся. Все наче на місці. На столику поряд - недопита кава. Скрутно зітхнув, бо згадав, що його чекає прибирання. І новий насичений день...

Вітаю всіх, хто заглянув на сторінки цієї містичної історії))) Буду дуже рада почути ваші враження в коментарях, а якщо сподобалось, то прошу - не скупіться на зірочку❤️ Ваша підтримка для мене дуже важлива)))