Вихід є!

- У тебе серце воїна. Мусиш боротися...

Магура розмістилась за столиком на кухні навпроти Остапа. Поводилась пристойно, як належить людям. Хлопець почувався ніяково, бо пригостити гостю було нічим. Та жінка цим не переймалась.

Збоку могло здатись, що то навідала його давня знайома, і ось зараз вони сидять і мило спілкуються. Хто вона - лишалось загадкою. Раніше Остап її не бачив. Міг розлютитись, зробити зауваження, що проникла в чужий дім. Зрештою - попросити піти геть. Та не схотів. Дуже легко віднісся до візиту. Жінка притягувала загадковістю. І в нього з'явилось бажання розгадати її наміри.

- Ви думаєте, я в це повірю? Немає в мені нічого такого. Цілком звичайний...

"І схожий на нього" - подумалось Магурі. Від першої секунди зустрічі вдивлялась у нього і вишукувала знайомі риси. Очі та обриси обличчя віддалено нагадували Радомира. Його богиня запримітила на фронті російсько-турецької війни у 1850-х роках. Закохалась без тями. Серйозний та відданий своїй справі, він уміло командував солдатами. Стало шкода, бо ж Суджениці мали передчасно обірвати нитку його життя. Мала б звикнути, бо на війні помирає багато, іноді взагалі борються за безглузді упередження володарів двох держав...

Стала часто приходити в його намет. Розмовами та порадами поліпшувала військову підготовку та можливі операції. Пішла проти правил, бо бажала більше дізнатись про устрій життя людей. За що і була покарана батьком. Радомира не вберегла, і його рід був проклятим.

- Хоробрості тобі не позичати. Відстоюй своє! Не пливи за течією, а стань нею, - говорила твердо та цілком спокійно.

- Добре, і що я по-вашому мав би зробити? Впасти в ноги начальниці і благати залишити мене на роботі? Це низько і тупо. Знайду кращу. Чи треба було, може, начхати на господарку квартири і з'їхати, бо я не в змозі оплатити житло?

Здивування накривало все більше. Остап дуже хотів би знати, звідки їй відомо про нього. Дивачка та й годі...

- Можеш шукати, якщо встигнеш, - поглядом наче зазирала в душу. Хлопцеві стало не по собі.

- Тобто? Що маєте на увазі?

- Мені відомо, що твоє життя обірветься у тридцять. Як і всіх твоїх предків...

- З якого це дива я маю помирати? Взагалі, я налаштований на щасливе буття до старості, - скептично зауважив.

- Люди примітивні. Всі, як один, - зітхнула Магура. - Ти згадай батька. Скільки йому було, як помер?

- Ну... Десь біля тридцяти... Я його майже не пам'ятаю. Мама розказувала, що стався нещасний випадок на фабриці.

- А про діда ти що знаєш?

- Е-е... Там рекетири були. І... Стоп! Йому теж було тридцять, - всередині все похололо. Таке не могло бути простим збігом. Суперечливі думки кружляли навколо. Зовсім не думав, що його невдачі мають пояснення. Та як з цим боротися?

- Ти не виняток. І так продовжуватиметься постійно, - глянула на його груди. Ось там, під ребрами, воно б'ється. Те, що їй так потрібне...

- Я так розумію, Ви хочете мене врятувати, - Остап різко змінив відношення до гості. - Але що це означає? Який у мене вихід? 

- Дозволь покажу, - попросила. Хлопець кивнув, не роздумуючи. В одну секунду Магура опинилась біля нього. Нахилилась і поцілувала. А він довірився...

Дотик п'янких малинових губ збуджував. Ставало спекотно. В одну мить здалось, що опинився у нестримному полоні. Наче тіло лишилось десь далеко внизу, а душа невагомо полинула вверх. Небувале яскраве світло вдарило в очі. Зажмурився.

- Твої вороги скоро з'являться. Борись із честю! - пролунало над вухом. Від несподіванки здригнувся і ледве не покотився додолу. Насилу втримав рівновагу. Розплющив зірниці та й озирнувся.

- Це просто сон. Усе в моїй голові, - взявся заспокоювати лякливу натуру. - От я прокинусь, і...

Хотів би сказати, що все буде, як раніше. Та зовсім не був у цьому впевнений.

Пустинне місце, куди потрапив Остап, вражало невідомістю. Під ногами, куди не глянь, розстилався пісок. Чисто червоні хмари закривали невідоме небо. Промайнула думка, що опинився в самісінькому центрі пекла. Спека душила просто неймовірно. Десь попереду угледів нечітку фігуру жінки в шоломі. Вона приязно посміхалась і наче заохочувала не боятись.

"Незнайомка підтримує мене. Як мило", - відважно ступив крок уперед. На зміну страху з'явилась цікавість. У руках виник меч. Сам по собі. Зачудовано поглянув на цей витвір із позолоченою рукояттю та нагостреним лезом.

- І що далі? - незрозуміло втупився у простір перед собою. На горизонті з'явилась темна цятка. Невпинно наближалась і набувала чітких обрисів. Відступати було пізно. Та й нікуди.

- Тебе звільнено! Нездара... Нікому не потрібен! Ха-ха-ха! Виродок! Тільки заважаєш...

Глузливий регіт заполонив свідомість Остапа. Перед ним стояло щось, що нагадувало директорку архіву. Момент із звільненням довелось пережити заново. Постать в чорному плащі із посивілими пасмами на скронях та поламаними окулярами, що сповзли на горбатий велетенський ніс, дико реготала. Кістлявими пальцями намагалась дотягнутись до Остапа.

Клубок відчаю підступав у горло. Зробив крок назад. Навіть у страшних снах не хотів би бачити таку потвору... Шепіт в голові збільшувався.

- А знаєш що, Орися Ігорівна?! Котися ти в пекло до самого Люцифера, мимра підстаркувата! - з глибини серця виривались слова, які давно хотів їй озвучити. Терпіння зникло, а народжувалась відвага. Хлопець сміливо виставив меч перед собою і вишкірився на всі тридцять два. Хоч і не в реалі, але він таки висловить все, що накипіло.

- Думаєш, така бездоганна??? Та весь наш персонал від твого зама і до дядька Віті - сторожа, тебе ненавидить і проклинає! Тьху! Потвора офісна! Вчиш всіх навколо як жити, а в самої що? Повен дім котів, які вдало прикрашають самотність... З таким характером воно й зрозуміло, чого мужики обходять стороною... Шафа в спідниці!!!

Здається, це подіяло. Сміх ставав тихішим, а войовничий запал примари зникав з кожним словом. Врешті Остап замахнувся і з неабияким задоволенням всадив зброю їй в груди. Істота моментально розсипалась на чорний попіл, грудка якого приземлилась на пісок.