Непрощена

Лісову тишу порушив шепіт. Спершу боязкий сором'язливий пронісся поміж кущів. Далі з кожним звуком ставав усе голоснішим.

- Батечку! Агов! Покажись!

Навпроти кремезного стовбура величного дуба стояла жінка. З-під сірої тканини головного убору було добре видно золотаві коси довжиною майже до пояса. Вбранням їй служила простенька сукенка лавандового відтінку без рукавів з довгим шлейфом, внизу трішки забрудненим грязюкою. 

Легенький вітерець хитав туди-сюди темною накидкою, наче намагався зірвати її з плеч. У лісі їй не були раді. Зелене верховіття загрозливо махало кострубатими гілками. Дерева проганяли. Лісові мавки, невидимі для людського ока, перешіптувались десь за спиною. Але жінка незворушно продовжувала.

- Чого тобі, відступнице? - з небесної блакиті почувся суворий голос.

"Вийшло! Я знала, це мій шанс!" - переможна усмішка закралась на вуста невідомої.

З висоти загуркотіло. Громовиця змушувала цікавих лісунок і деяких дрібних тваринок, що мирно гуляли собі на цих просторах, кинутись врозтіч. З-за дерева показалась інша постать. Чоловіча.

- Вітаю, могутній Громовержцю! - лице жінки набуло серйозного вигляду. Голова шанобливо схилилась в поклоні, а руки сумирно лягли в замочок на животі.

На старечому обличчі божества не промайнуло жодної емоції. Поважно погладив вогненну довжелезну бороду і лишився стояти на місці. Бажання спілкуватись з дочкою-зрадницею зовсім не було.

- Цього я від тебе чекав ще тоді! - не міг не оцінити. - Покори і сумирності. Ти ж пішла власним шляхом...

Здавалось, його погляд здатен спопелити все навкруги. Розгніваний, він уже збирався повернутись до колісниці, що чекала повелителя на межі лісу.

- Не йди! Прошу, вислухай! - відчайдушно прохала золотокоса. В її мові вчувалась збентеженість та тривога.

- Ну? - через кілька секунд кивнув головою. Шолом, одягнений поверх яскравих кучерів, виблискував під сонячним промінням. Кольчуга воїна та гострий спис додавали неабиякої величності.

- Скільки це буде продовжуватись? Сто умовлених душ я вже давно заплатила. Ти обіцяв, що буду вільною. Та от чомусь ще досі я тут...

Перун довго не відповідав на її молитви, пожертви та заклики. Можливо, не чув, а може, просто не хотів. Тому й жила умовами давнього прокляття, що настигло її після зради. Убивала, і після кожного кривавого дійства гірко плакала. Буття гнітило. Хотілось спокою. Тож коли сьогодні побачила шалену грозу, що лютувала містом, зрозуміла, що мусить спробувати ще раз...

- Ти ж наче хотіла бути серед людей... Чи я чогось не врахував? Ти відкинула інших мудреців, втекла з Вирію, знехтувала мною, братами, сестрами... Тепер смієш ще щось питати?

Густі смуги брів гнівно зійшлись в одну лінію. Не міг висловлюватись спокійно, бо щоразу згадував, як любив її. Колись давно. Великі надії покладав саме на старшу осяйну донечку. А люди зруйнували ці почуття...

- Я так не можу. Я не вбивця, хоч погубила вже дев'ятсот дев'яносто дев'ять невинних... Прошу, звільни з кайданів! Я покаялась. Усвідомила. Знаю, на Вирій не заслуговую. Дозволь тоді спуститись до неприкаяних у морок Велеса...

- Ні! Я казав тобі, що платитимеш вічно! До Останнього Суду ти повинна жити на Землі! І лиш тоді я подумаю, як тебе покарати...

А це хіба не покарання?! - нотки неабиякої здивованості забриніли в свідомості. - Ви прокляли мене! Позбавили крил і божественної сутності...

- Не треба було клятву вірності порушувати! Сама знаєш, як я цього не люблю! - Перунові уривався терпець. Вони могли б зостатись ріднею, зараз узагалі в небесних чертогах говорили б про інше...

- Знаю. Прошу пробачення щодня, щохвилини... Будь ласка! Моя подоба видає мене. Постійно змушена втікати, аби не виникало зайвих питань. Вже й так багато хто здогадується...

Магура прагнула, аби її пожаліли. За ці століття перейняла майже всі звички та почуття людей. Громовержець окинув її оком. Зробив блискавичний виснок: утратила гідність. Ця жалюгідна жінка вже давно йому не дочка. Та згадав був про милосердя.

"Я прощаю дрібні провини небесному народові, терплю зухвальство земного, здатен помилувати жорстокого злочинця... Тоді сказав собі, що з нею так не буде. Мав право її покарати. Хоча... Нехай надіється..."

- А знаєш що? Будь по-твоєму. І всього остання жертва. Серце справжнього воїна. Тоді прокляттю кінець. І це не тому, що я пробачив тобі... Живи, де хочеш, тільки не смій більше мене шукати!

Магура миттю впала навколішки. Сказати по правді, на такий результат точно не очікувала. Гадала, буде гірше...

- Серце воїна? Де мені його шукати? - стурбовано запитала. - Зараз не ті часи просто. З появою техніки люди віддалились від віри. Про нас уже точно забули. Воєн ніхто не веде. Живуть безтурботно і мирно...

- Не мої це проблеми. Хоча... Якщо бажаєш, можеш навідатись до нащадка того свого... гм... командира. Хто зна, може, в нього щось від предків залишилось, - сказав наостанок. І зник, окутаний жовтуватим сяйвом.

- Прощавай! - одними губами прошепотіла. Підвелась та почимчикувала геть у передчутті останнього свого подвигу...

Саундтрек до книги - "Monsters" (Ruelle)