9.4

Усередині ресторанчик виявився ще затишнішим, ніж здавався з вулиці. Дерев'яні столики з картатими скатертинами, м'які диванчики вздовж стін, плетені світильники під стелею. На підвіконнях зеленіли базилік і розмарин, а з кухні тягнуло свіжою випічкою, часником і томатами.

Пахло так смачно, що я одразу згадала, наскільки голодна.

Ян вибрав столик біля вікна, і я сіла навпроти. Офіціантка поклала перед нами меню, у яке я одразу ж сховалася. Після розмови про Анну дивитися на Яна чомусь не дуже хотілося. Особливо з огляду на те, що він, здається, чудово зрозумів таку мою реакцію на місцеву пекарку.

Я втупилася в меню й заходилася вивчати його з таким інтересом, наче від мого вибору залежала щонайменше доля цього ресторану. 

Меню виявилося величезним. Паста, равіолі, м'ясо, риба, салати, закуски. До десертів я навіть не дійшла, бо остаточно розгубилася.

Зрештою вирішили поки взяти брускети з гуакамоле, печеним перцем і в'яленими томатами та по салату. З напоїв замовили домашній лимонад — Ян був за кермом. З основною стравою домовилися визначитися пізніше.

Коли принесли лимонад і брускети, я одразу потягнулася до тарілки.

— Відзавтра нас чекають веселі деньки, — сказав Ян.

— Хвилюєшся?

— Три заїзди один за одним. Ані хвилини спокою.

— Та годі. Це ж діти. До того ж у таборі працюють люди, які добре знають, що з ними робити.

Ян подивився на мене.

— Ти взагалі знаєш хоч щось про дитячі табори?

— Ні. Тільки легенди чула. — Я всміхнулася. — Звісно, знаю. Я сама їздила в табір. Але закладаюся, ти зараз поясниш, чому я нічого не розумію.

Він зиркнув на мене.

— Тоді ти маєш пам'ятати, що витворяють ці дітлахи. Бо я добре пам'ятаю, як несолодко було вихователям, коли там відпочивав я. Малі ночами шастають по корпусах, щоб вимазати когось зубною пастою. Старші теж шастають, тільки вже з іншої причини. За дівчачими корпусами треба постійно пильнувати. Суцільний головний біль.

— Ти зануда. Так, вихователям доводиться бути насторожі, зате діти кайфують. І я тобі більше скажу: якби ми з тобою відпочивали в одному таборі, ти був би першим кандидатом на посвячення зубною пастою. Я в цьому профі.

— Навіть боюся питати, що ще ти там витворяла.

— Нічого такого, за що мені має бути соромно. Зате було весело. Якось ми втекли купатися після відбою.

— Ти була ватажком?

— Ні. І пішли, до речі, не всі. Один хлопець відмовився. Сказав, що нас спіймають, подзвонять батькам і відправлять додому.

— Розумна дитина.

— Я так і знала, що ти будеш на його боці.

Ян засміявся.

— І чим усе закінчилося?

— Нас спіймали.

— Як несподівано.

— Найобразливіше, що ми навіть до річки не дійшли. Богдан, той самий хлопець, який відмовився йти, розповів усе вихователю. Зрадник.

— І що з вами зробили?

— Додому не відправили, але батькам подзвонили. Потім була довга виховна бесіда, і на цьому все. Зате яка пригода!

Ян похитав головою.

— Втечі в тебе, схоже, у крові.

— Дуже смішно.

— Єдине, про що прошу: не ділися своїм досвідом із дітьми. Мені й без твоєї допомоги вистачить проблем.