9.3

До скверу прямувала висока брюнетка років тридцяти. Легка літня сукня, волосся зібране у високий хвіст, окуляри на голові. В одній руці вона тримала стаканчик із кавою, у другій — паперовий пакет.

— Анно, привіт. Радий тебе бачити!

Ян підвівся й усміхнувся їй так широко, що мені це одразу не сподобалося.

З якого дива — інше питання.

— Побачила твою машину й подумала, що ти десь тут. — Анна підійшла ближче й простягнула йому пакет із яскравою наліпкою «Бейглз». — Ти вранці казав, що любиш вишневі булочки. Ось, тримай.

— Дякую. Не варто було. 

— Шкода, я не знала, що ти не сам. Поклала б дві.

Тільки тепер вона подивилася на мене.

— Анно, це Міра, — сказав Ян. — Міро, це Анна. Вона тримає пекарню через дорогу. Ми познайомилися сьогодні вранці, коли я заходив по каву.

Анна виглядала підозріло стрункою як для власниці пекарні. Хай би краще була пухкенькою, як булочка.

— Рада познайомитися, Міро.

— Я теж.

— Міг би вранці сказати, що приїхав із дівчиною, — усміхнулася Анна до Яна. — А то дівчата в пекарні вже встигли вирішити, що ти холостяк.

Ну звісно. Дівчата.

А сама вона, певно, просто збігала через дорогу з вишневою булочкою заради якісного клієнтського сервісу.

— Ми з Мірою познайомилися зовсім недавно, — сказав Ян.

Анна перевела погляд на пакети в моїх руках.

— Ви теж працюєте в таборі?

— Міра зараз живе там, — відповів за мене Ян.

Чудове пояснення.

— Тимчасово, — уточнила я.

— А-а. Вам там подобається?

— Дуже.

— Я й сама люблю те місце. Добре, що цього літа табір знову відкрився. Для містечка це важливо, особливо в сезон. Твоя бабуся це завжди розуміла, — додала вона вже до Яна.

Я відразу згадала щоденник.

«Дірка вам від бублика, а не табір».

— Тому всі й переживають, що буде далі, — продовжила Анна.

Усмішка з обличчя Яна зникла.

— Поки нічого не вирішено.

— Знаю. Просто буде шкода, якщо табору не стане.

— Мені теж, — сказала я раніше, ніж встигла подумати.

Ян подивився на мене, але нічого не сказав.

— Мені треба повертатися. — Анна глянула в бік пекарні. — У нас сьогодні людей повно.

Вона знову повернулася до Яна.

— Дай знати, коли визначитеся з днем для екскурсії. Мені треба заздалегідь попередити своїх, щоб усе підготували.

— Домовилися.

— І Міру бери.

— Неодмінно, — відповіла я раніше, ніж Ян устиг щось сказати.

Анна усміхнулася.

— Тоді до зустрічі.

Вона повернулася до пекарні, а ми рушили далі вулицею. Та далеко Ян не пішов. Біля машини зупинився, відчинив дверцята й поклав пакет із булочкою на заднє сидіння і туди ж склав мої покупки.

Я мовчки спостерігала за ним.

І треба ж було надати тому поцілунку такого значення. Цілує мене, а за кілька годин уже мило усміхається іншій дівчині.

Дурепа. Яка ж я дурепа.

— Приємна дівчина ця Анна, — сказала я, коли він зачинив дверцята.

— Не знаю. Можу тільки припускати. Ми сьогодні вперше зустрілися.

— Ага.

Ян глянув на мене.

— Щось трапилося?

— Та ні, все добре.

Ми рушили далі. Я дивилася куди завгодно, тільки не на нього.

— Я ж бачу, що щось не так.

От причепився.

— Усе так. Просто думаю.

— І про що ж твої думки?

— Про те, як швидко ти тут освоївся. Вранці приїхав по каву, а до вечора тобі вже булочки носять.

Бляха. Це ж треба було так спалитися.

Ян кілька секунд мовчав, а тоді усміхнувся.

Ну все. Я чекала, що він щось скаже, але він просто дивився на мене. Я б зараз із задоволенням залізла під ліжко й просиділа там до самої ночі.

А він тільки посміхався. Бісів бабій.

— Справа, здається, ускладнюється, — нарешті зауважив Ян. — У тебе ще й мову відібрало.

— Не дочекаєшся!

Він тихо засміявся.

— Ну то що, йдемо вечеряти чи продовжимо розмову про те, що тебе так турбує? Я готовий вислухати й допомогти. Буду твоїм особистим психологом.

— Ніяких розмов. Іноді лікування гірше за хворобу.

— Як скажеш.

Ян показав рукою на ресторанчик, пропускаючи мене вперед.

Я гордо задерла носа й рушила до входу, намагаючись не дивитися на нього.