9.2

Містечко виявилося невеликим, але доволі жвавим: охайний центр із яскравими вивісками, кілька ресторанів, сувенірні крамнички й зоопарк неподалік. Щоправда, околиці, які ми проїхали дорогою сюди, виглядали значно скромніше.

Ян припаркувався на головній вулиці, і я вибралася з машини.

Перед від’їздом із табору я встигла прийняти душ і укласти волосся, а от з одягом вибір був невеликий. Довелося знову натягнути шорти й майку. Втім, покрутившись перед дзеркалом, я вирішила, що виглядаю цілком пристойно.

Коли я вийшла до Яна, він оглянув мене з ніг до голови. На мить затримався на шортах і лише тоді підняв очі.

Цікаво, йому подобалося те, що він бачив?

Хотілося вірити, що так.

Бо мені те, що бачила я, подобалося дуже навіть.

— Якщо хочеш купити щось з одягу, тут начебто є кілька магазинів. — Ян кивнув у бік вітрин.

— Хочу. І дуже.

Я залишила його на вулиці й зайшла до найближчого.

Хвилин за п’ятнадцять повернулася з парою босоніжок, легким сарафаном у пакеті й новими сонцезахисними окулярами, які одразу насунула на ніс. Настрій після покупок помітно покращився.

Ян чекав неподалік, але тепер у його руках був яскравий пакет.

— А ти що купив?

Він простягнув його мені.

— Тобі ж, мабуть, потрібен купальник.

Я подивилася спочатку на пакет, потім на нього.

— І ти… А звідки ти знав, що я його не взяла?

— Не знав. Просто подумав, що він тобі знадобиться.

— А розмір?

— Довелося прикинути на око.

Я вже збиралася зазирнути всередину, але передумала.

— Я навіть здогадуюся, який фасон ти обрав.

— Господи, якби хтось купив подарунок мені, я був би на сьомому небі, а не крутив носом.

— Якщо це мінібікіні, я одягну його на тебе.

— Невже я став би так ризикувати собою? — награно обурився Ян.

Я все-таки зазирнула в пакет.

— Ну, якщо ти ще й із розміром вгадав, я буду вражена.

— Між іншим, у мене хороший окомір.

— Навіть боюся питати, де й на кому ти його тренував.

Він засміявся.

Діставати купальник посеред вулиці я не стала.

— Ходімо кудись сядемо. Мені треба перевзутися.

Ми пройшли трохи далі й звернули до маленького скверу навпроти пекарні. Кілька кущів яскравих квітів, дерева вздовж доріжки й дві вільні лавки — більше мені нічого й не було потрібно.

— Сюди.

Я сіла, поставила покупки біля ніг і витягла нові босоніжки. Ян влаштувався поруч, поклавши руку на спинку лавки. Наші плечі майже торкалися, і я надто добре це відчувала.

Швидко перевзувшись, я сховала старе взуття в пакет і підвелася.

— То що? Йдемо?

— Якщо купила все, що хотіла.

Я поправила окуляри й оцінила кількість пакетів.

— Думаю, поки вистачить.

— Чому поки?

— Бо я не мультимільйонерка. До того ж поняття не маю, скільки ще пробуду тут і що робитиму далі. Скуповувати все підряд зараз якось нерозумно.

— А ти зазвичай скуповуєш усе підряд?

— Залежить від настрою.

— Треба було здогадатися.

— Це ще чому?

— У перші хвилин п’ять нашого знайомства я взагалі не був упевнений, що з тобою все гаразд.

— Зі мною все було чудово.

— Ага. Особливо коли ти почала вимагати, щоб незнайомий чоловік тебе кудись віз.

— Наступного разу все продумаю значно краще.

Ян глянув на мене.

— Плануєш повторити?

— Тепер я досвідчена. Другу втечу організую як слід.

— Валіза біля запасного виходу?

— Гроші, документи… — Я замислилася. — Машина з повним баком.

— Уже краще.

— І ніяких чоловіків.

— Оце зараз було образливо.

Я засміялася.

— Чому? Тебе в моєму плані взагалі не було.

— Я не за себе ображаюся. За всіх чоловіків.

Я глянула на нього поверх окулярів.

— Без образ. Але коли тікаєш від одного чоловіка, найменше думаєш про те, щоб зустріти іншого.

— Ти сама вискочила просто під колеса. Я не нав’язувався.

— А потім ще й відмовився мене підвезти.

— Але ж підвіз.

— Після довгих умовлянь і неймовірного тиску Єви.

— І досі розплачуюся за свою доброту.

— Так, бачу, страждаєш страшенно.

Він усміхнувся, а я відвернулася до вітрин, бо ще трохи — й усміхнулася б у відповідь.

— Яне?

Жіночий голос змусив нас обох озирнутися.