9.1

Я ще раз глянула на написане.

Годину тому Ян сказав, що за кілька днів сюди приїдуть покупці. І якщо їх усе влаштує, можна буде переходити до угоди.

— Скажи.

— Думаєш, він передумає?

— Не знаю. Але це ж його бабуся. Може, йому буде важливо знати, що вона хотіла залишити табір.

Єва трохи помовчала.

— А ти хочеш, щоб він передумав?

Тепер уже я подивилася на неї.

— А я тут до чого?

— Просто питаю.

— Не знаю, — відповіла я нарешті. — Але мені було б шкода, якби він його продав.

Єва кивнула.

— Мені теж. Мені тут подобається.

Я закрила щоденник і посунула його до неї.

— То це все, що ти знайшла?

— Ще було...

Єва раптом замовкла.

— Що?

— Та нічого.

Вона надто швидко захлопнула щоденник і притиснула його до грудей.

Я примружилася.

— Єво.

— Що?

— Є ще щось?

— Немає.

Вона відповіла занадто швидко.

Ага. Звісно.

Що б вона там не знайшла, показувати мені це явно не збиралася.

Я вже відкрила рота, щоб спробувати ще раз, коли Єва раптом глянула кудись мені за спину.

— О, Ян! — вона замахала рукою, кличучи його до нас. 

Я обернулася й на кілька секунд забула, що взагалі збиралася робити. Просто дивилася, як він іде до нас, і безсоромно розглядала.

Високий, підтягнутий. І ноги в нього, виявляється, дуже гарні.

Я щойно подумала, що в чоловіка гарні ноги?

Відколи це чоловічі ноги взагалі стали для мене окремою категорією прекрасного?

Тряхнула головою, щоб прогнати ці дивні думки.

Чудово.

Весь мій геніальний план про дистанцію не протримався й п'яти хвилин.

— Що ви тут робите? — запитав Ян, зупинившись біля альтанки.

— Та так, нічого. Розмовляємо.

Ми з Євою переглянулися. Щоденник вона вже встигла сховати за спиною.

Ян перевів погляд з неї на мене.

— Просто розмовляєте?

— А що нам іще робити? — невинно запитала Єва.

— І про що розмовляєте?

— Про всяке.

— Дуже змістовно.

— Ти ж не будеш випитувати, про що ми тут без тебе говоримо?

Ян примружився.

— Не збирався. Але тепер уже цікаво.

— Нічого цікавого, — втрутилася я. — Говорили про все й ні про що. Хочеш — перекажемо?

Я з викликом глянула йому в очі.

Він якусь мить дивився на мене, а тоді перевів погляд на Єву.

— Ні, дякую. Обійдуся без переказу.

— От і правильно, — задоволено сказала вона.

— Хоча відчуваю, що ви тут щось затіваєте.

— Тобі здається.

— З тобою мені рідко здається, — кинув він Єві.

Та лише невинно закліпала очима.

Я ледве стримала усмішку.

— Я тут подумав, може, поїдемо в місто? Прогуляємося, зайдете в магазин, якщо вам щось треба. А потім можна десь повечеряти.

На останніх словах він подивився на мене.

— І в зоопарк? — одразу поцікавилася Єва.

— Не сьогодні. Іншим разом.

— Тоді я не їду. У мене купа справ.

Ян звів брови.

— Це ще яких?

— Моїх. Особистих.

— Я навіть боюся питати.

— Тоді не питай.

Єва підморгнула мені й зіскочила з лавки.

— Бувайте!

— Єво…

Але вона вже мчала назустріч своїй подружці.

Ця дівчинка точно щось задумала. І краще мені самій з’ясувати, що саме, поки про її «особисті справи» не дізнався Ян.

Гаразд, із цим розберуся завтра.

Ян ще кілька секунд дивився услід племінниці, а тоді повернувся до мене.

— А ти? У тебе теж купа справ?

— У мене — ні, — усміхнулася я.

— Тоді поїхали.