8.5

Ми поверталися тією самою стежкою.

Міра йшла поруч, а я вже втретє ловив себе на бажанні взяти її за руку. І щоразу стримувався.

Здавалося б, що тут такого? Ще кілька хвилин тому я її цілував. Але тепер чомусь вагався. Дурня якась. Мені тридцять два роки, а поводився як підліток після першого побачення.

До табору залишалося зовсім трохи. Ще кілька хвилин — і ми вийдемо до корпусів, і ця прогулянка закінчиться.

Я глянув на Міру.

А мені зовсім не хотілося, щоб вона закінчувалася. Хотілося ще трохи побути з нею наодинці. А ще краще — повернутися до річки й продовжити те, на чому ми зупинилися.

Може, досить уже поводитися як ідіот?

Я саме збирався взяти її за руку, коли в кишені завібрував телефон.

Зараза!

Неохоче дістав його й глянув на екран.

Оверчук.

Ми востаннє домовилися повернутися до розмови про продаж після завершення сезону. Тож його дзвінка я не очікував.

— Слухаю.

— Яне, добрий день. Є новини. Ми з партнерами все обговорили й вирішили не чекати до осені.

Я сповільнив крок.

— Тобто?

— Хочемо ще раз приїхати. Детально оглянути територію, будівлі. Якщо все так, як ми обговорювали, можна буде одразу переходити до угоди.

Оце вже було цікавіше.

До цього всі наші розмови залишалися на рівні намірів. Якщо тепер вони були готові перейти до справи, все могло вирішитися значно швидше, ніж я розраховував.

— Тобто ви вже готові купувати?

— Якщо після огляду не виникне сюрпризів — так. Ви ж не передумали?

— Ні, не передумав.

— Тоді приїдемо найближчими днями. Завтра знатиму точніше й наберу вас.

— Домовилися.

Я завершив дзвінок і сховав телефон у кишеню.

Ще кілька хвилин тому мене хвилювало тільки те, як сильно хотілося знову поцілувати Міру. А тепер довелося згадати, навіщо я взагалі сюди приїхав.

Продати табір.

Саме таким був план.

— Щось трапилося? — запитала Міра.

— Покупці хочуть приїхати оглянути табір.

— Уже?

— Найближчими днями. Хоча домовлялися повернутися до цього вже після сезону.

Вона озирнулася на корпуси.

— Значить, усе серйозно?

— Схоже на те. Якщо їх усе влаштує, можна буде переходити до угоди.

— Ого.

Міра на кілька секунд замовкла.

— Виходить, усе складається якнайкраще, так?

— Мабуть, так.

— Ще трохи — і табір продаси. А там і я перестану плутатися під ногами.

— Ну, першого дня ти мені клопоту додала, цього не відбереш. Але я вже майже звик.

Міра глянула на мене, але нічого не сказала. Лише обвела поглядом усе навколо. 

— А мені тут подобається, — додала вже серйозніше. — Навіть не думала, що настільки.  І їхати звідси зовсім не хочеться.

Я дивився на неї й не знав, що відповісти.

— Навіть якщо ми домовимося, все одно знадобиться час на оформлення. Тож найближчим часом звідси ніхто нікуди не їде.

— Обіцяєш?

Я усміхнувся.

— Що тебе не виставлять за ворота завтра вранці? Обіцяю.

— Ну тоді добре.

Я знову глянув на неї й подумав про те, що так і не встиг зробити до дзвінка.

Ще хвилин десять тому взяти її за руку здавалося цілком непоганою ідеєю.

Тепер момент був явно втрачений.