Поцілунок Літа

8.3

За розмовою ми й не помітили, як стежка вивела нас на невелику галявину. Сонце пробивалося крізь зелене листя, білі стовбури беріз тягнулися вгору, а висока трава місцями сягала майже колін.

Наступні пів години просто бродили гаєм. Міра раз по раз звертала зі стежки, щось роздивлялася, збирала ягоди, кудись мене кликала, а я слухняно плентався слідом.

Коли ми нарешті вирішили повертатися, сонце вже почало сідати. Земля під босими ногами нагрілася, і взуватися не хотілося, тож кросівки я так і ніс у руці.

— Отже, твої пошуки ще тривають? — запитав я, коли між деревами знову показалася річка.

— Так. На щастя, я вчасно схаменулася. Дивовижно, як іноді допомагає невеличка шокова терапія! Тобі теж варто спробувати.

— Мені однієї тебе цілком вистачає.

— Бачиш? А вже є результат.

Я засміявся й легенько штовхнув її плечем.

— Я скажу тобі правду. Ти напрочуд вправно примудряєшся потрапляти в незручні ситуації. Давно я так щиро не розважався, як тоді, коли серед ночі ти наставила на мене балончик дезодоранту.

За деревами вже виднівся бетонований перелив. Ми спустилися до води й ступили на знайомі зеленуваті плити. Цього разу ноги вже не так роз'їжджалися — чи то поверхня стала менш слизькою, чи то ми просто вже були профі.

— Це лише вкотре підтверджує мою думку, що ти ведеш напрочуд порожнє й нудне життя, — продовжила вона.

— Порожнє й нудне?

— Саме так.

— Смілива заява.

— А ти спробуй довести, що я помиляюся.

Вона усміхнулася й пішла далі, явно задоволена собою.

Я рушив слідом.

— Ти зараз сама напросилася.

— На що?

Не знаю, що на мене найшло. Я присів і почав бризкати водою в її бік.

Вона скрикнула й відскочила.

— Яне!