8.2

Я потягнув її за собою, і останні кілька метрів ми подолали значно швидше. 

Я першим ступив на суху землю й допоміг вибратися Мірі. Вона стала поруч, усе ще сміючись, і тільки тоді я помітив, що досі тримаю її за руку. Погляд ковзнув до наших зчеплених пальців, а за мить її долоня вислизнула з моєї.

Взуватися ми не стали й пішли далі босоніж. Після прохолодної води нагріта сонцем земля під ногами здавалася особливо теплою. 

У повітрі змішалися запахи різнотрав’я, річки й зелені.

Спершу йшли мовчки. Міра трохи випередила мене й лише зрідка озиралася, ніби перевіряла, чи я не відстав.

Я зупинився на мить і вдихнув на повні груди. Як же тут добре. Вода шуміла зовсім поруч, навколо зеленіло все, до чого сягав погляд.

І я ні краплі не шкодував, що пішов слідом за своєю неспокійною сусідкою.

— А ти, схоже, не такий уже й безнадійний, — раптом сказала вона.

— Справді? — я глянув на неї. — І як ти встигла це визначити?

— Ну, ти щойно добровільно поліз зі мною у воду. І навіть, здається, отримав від цього задоволення.

— Я не добровільно. Я рятував тебе від наслідків твоїх геніальних рішень.

— Звісно. Саме тому потім катався там, як дитина.

Я усміхнувся.

— І це все, що ти встигла про мене зрозуміти? 

Міра глянула на мене через плече.

— А ти хочеш почути мій вердикт?

— Уже цікаво.

Вона сповільнила крок, наче справді замислилася.

— Ти зовсім не такий, яким хочеш здаватися.

— Це ще що означає?

— Коли ми зустрілися, у мене склалося враження, що все, що не входить у твої плани, для тебе — суцільна морока.

— І ти передумала?

Міра хитро примружилася.

— Скажімо так, тепер я не настільки в цьому впевнена. Але дещо я вже точно про тебе зрозуміла.

— І що ж?

— Що ти не такий черствий, як мені спочатку здалося. Ти жодного разу не приховував, що не в захваті від попутниці, а потім ще й сусідки. Але все одно забрав мене з тієї дороги, купив одяг, привіз сюди, а тепер ще й запропонував залишитися на місяць. 

— Дуже змістовний вердикт.

— Я старалась.

— Гаразд. Тепер моя черга.

— Ні-ні. Я не хочу грати в цю гру.

— Запізно.

— Яне...

— Ти робиш усе, не думаючи про наслідки.

— Неправда.

Я красномовно глянув назад, на перелив, який ми щойно перейшли босоніж.

— Це був виняток.

— Учора ти втекла з власного весілля.

— Два винятки.

Я засміявся.

— Зате я побачила це місце. Хіба могла відмовити собі в такому задоволенні?

— Іноді варто дозволити собі те, чого хочеться.

Міра раптом стала серйознішою.

— От і я тепер так думаю.

Я глянув на неї.

— До вчорашнього дня я взагалі рідко замислювалась, чого хочу саме я. Просто жила так, як від мене чекали, й була впевнена, що саме так і має бути, — вона зірвала довгу травинку й провела нею по долоні, — а потім стояла у весільній сукні й раптом зрозуміла, що це взагалі не те життя, якого я хочу.

— І тепер у тебе новий план?

— Ага.

— Тобто твій новий план — втекти від нареченого світ за очі, оселитися з незнайомим чоловіком і лізти бозна-куди заради красивих краєвидів?

— Якщо серйозно... я просто хочу нарешті пожити для себе. Робити те, що мені подобається, а не постійно думати, як буде правильно.

— І як успіхи?

— Минуло трохи більше доби. Дай мені шанс. — Вона підморгнула. — А ти?

— Що я?

— Чого хочеш ти?

От тут вона мене підловила.

У тридцять два я мав би знати відповідь на таке просте запитання. Ще кілька років тому знав би не замислюючись. Теніс. Перемоги. Наступний турнір. Наступний сезон.

А тепер уперше не мав жодної певності.

— Не знаю, — нарешті визнав я.

Міра здивовано звела брови.

— Серйозно?

— А що тебе дивує?

— Ти справляєш враження людини, яка завжди знає, чого хоче.

— Колись знав.

— А що змінилося?

— Закінчилася кар’єра. А разом із нею мідним тазом накрилося й усе інше.

— А тепер?

— А тепер намагаюся зрозуміти, що робити далі.

Міра задумливо кивнула.

— Значить, ми з тобою не такі вже й різні.

— Не вигадуй.

— А що? Обоє не знаємо, що робити зі своїм життям. Просто в мене на пошуки пішло трохи більше доби, а ти, схоже, вже давно над цим працюєш.