8.1

А от мені в голову вже полізла одна абсолютно недоречна думка.

Не кажи цього.

— Ти ж, здається, обіцяла мені допомагати.

Міра повернула до мене голову.

— Обіцяла. І що?

— Нічого. Просто місяць — це довго. Зайва пара рук мені б не завадила.

— Зачекай. — Вона примружилася. — Ти зараз пропонуєш мені залишитися тут на місяць?

От тепер, коли вона сказала це вголос, ідея прозвучала саме такою безглуздою, якою й була.

Ще вранці я переконував себе, що мені треба триматися від неї подалі. І чудово впорався. Не минуло й кількох годин, а я вже сам пропонував їй залишитися.

— Якщо хочеш, — сказав я якомога байдужіше. — Ти ж сама казала: «Що завгодно, будь-яку роботу — тільки скажи». Ось я й кажу. Чи то були просто порожні слова?

Міра примружилася чи то від сонця, чи то розмірковувала над моїми словами.

— Ні, не порожні. Взагалі-то, — вона на кілька секунд замовкла, — я можу залишитися.

 — Можеш?

— У мене два місяці відпустки. Я брала її на весілля і медовий місяць. Тепер ні того, ні іншого в моїх планах немає, а повертатися додому поки не дуже хочеться.

— Тоді питання вирішене.

Стежка тим часом стала помітно крутішою.

— У тебе сил вистачить здертися на цю гору? Там ще й спуск не менш крутий.

— Не хвилюйся, вистачить.

Вона пішла за мною.

— Мені так шкода, що комусь спало на думку зіпсувати ці місця будівництвом котеджів, — пропихтіла Міра й одразу замовкла, очевидно вирішивши не витрачати дорогоцінне повітря на розмови.

Чим вище ми підіймалися, тим крутішим ставав схил. Я досить швидко вирвався вперед, але Міра вперто не відставала, хоч під кінець уже помітно захекалася.

— Так, на ходячу рекламу витривалості ти мало схожа, — гукнув я з вершини. — Кисневу подушку не бажаєш?

Вона зупинилася на кілька секунд, перевела подих і глянула на мене так, що відповідь можна було не озвучувати.

— Мовчу, мовчу.

За хвилину Міра нарешті вибралася нагору й зупинилася поруч.

— Ну? — запитав я. — Воно того варте?

Міра не відповіла одразу, вона просто дивилася вперед.

Я теж повернув голову.

Звідси річка здавалася тонкою сріблястою стрічкою, що губилася між деревами. На протилежному березі виднівся табір. А далі, за спуском, серед темної зелені сосен світліли стовбури беріз.

— Ого, — нарешті видихнула вона.

Вітер трохи розтріпав її косу, і кілька пасом ковзнули по щоках. Міра прибрала їх за вухо й усміхнулася.

— Так, — сказав я, хоча вже давно дивився не на краєвид.

Вона повернула голову.

— Що “так”?

— Варте того.

Міра ще мить дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, що саме я мав на увазі.

Я не став нічого пояснювати й кивнув у бік схилу.

— Ходімо. До гаю ще треба спуститися.

*****

Будь ласка, не забувайте підписуватися на мою сторінку, адже так ви зможете отримувати сповіщення з інформацією про нові розділи. Окремо буду вдячна за сердечки до книги.