8

Міру я помітив майже одразу. Вона неквапливо йшла стежкою в бік річки й, схоже, навіть не здогадувалася, що я йду слідом.

Я швидко її наздогнав.

— Ти коли-небудь думаєш, перш ніж щось зробити?

Вона озирнулася.

— І тобі привіт. Чого тобі треба?

— Наступного разу попереджай, якщо надумаєш зникнути.

— Я б попередила, — позіхнула Міра. — Але тебе не було.  Та я сказала про це Єві. Як бачиш, система спрацювала бездоганно.

Я скривився, але сперечатися було складно.

— І куди ти зібралася?

— У березовий гай. Я бачила його з того брегу - вона вказала пальцем на пляж табору. А Софія сказала, що туди можна пройти. Хочу подивитися.

Міра зупинилася й повернулася до мене. 

— Якщо ти прийшов переконатися, що я не втекла, не втопилася, не заблукала, можеш повертатися. Зі мною все добре.

— Бачу.

— Тоді чому ти досі тут?

Хороше питання.

— Все одно я вже прийшов.

Вона нічого не сказала й рушила далі. Я пішов поруч.

Кілька хвилин ми мовчали. Стежка розширювалася й звивалася вздовж берега, а потім знову звужувалася й круто пішла вгору схилом. 

— До речі, як пройшла поїздка? — нарешті запитала Міра.

— Нормально. Зробив усе, що на сьогодні планував.

— І що тепер?

— А тепер, схоже, протягом місяця мені з цього милого містечка не вибратися. Щойно зможу, найму керуючого, але його ще треба знайти, а поки що доведеться залишитися самому.

— Нічого не вдієш, — знизала плечима Міра.

Самому. 

Чомусь ця перспектива раптом здалася значно менш привабливою, ніж ще кілька годин тому.
Я глянув на Міру. Вона йшла поруч, роздивляючись берег, і, здається, взагалі не замислювалася над тим, що буде далі.