7.1

Я звернув на дорогу до табору й за кілька хвилин уже припаркувався біля адміністративного корпусу. Заніс документи Софії, перекинувся з нею кількома словами й вийшов надвір.

З кількома справами на сьогодні я розібрався. А от питання, що робити далі з власним життям, нікуди не поділося.

Кілька тижнів тому зі мною зв'язався Олівер Воттс з Асоціації тенісистів-професіоналів і зробив пропозицію, про яку я відтоді намагався не думати.

Він запропонував працювати з молодими спортсменами. Допомагати хлопцям, які тільки вийшли на професійний рівень, не наробити тих помилок, яких свого часу наробив я.

Досвіду такої роботи в мене не було. Зате було достатньо років у професійному тенісі, травм, перемог, провалів і помилок, про які я волів би забути. За словами Олівера, саме це їм і було потрібно.

Після завершення кар'єри я чув десятки порад. Тренерство, реабілітаційні програми, робота з молодими спортсменами — усі навколо наче краще за мене знали, що мені робити далі.

Може, вони й мали рацію.

Гроші Олівер пропонував хороші. Умови — ще кращі.

А я все одно не знав, чи хочу погоджуватися.

Коли все свідоме життя сам стояв на корті, не так просто одного дня залишитися за його межами й дивитися, як грає хтось інший.

Спочатку я хотів одразу відмовитися. Потім попросив час подумати.

Може, тому що вперше після завершення кар'єри ця пропозиція не здавалася мені просто жалюгідною заміною того, що я втратив.

А може, це і був мій наступний крок.

— Яне, ау! Повертайся на землю. Ти де літаєш?

Я здригнувся й побачив перед собою Єву — вона, певно, вийшла слідом за мною.

— Що трапилося?

— Нічого. Просто хотіла знати, де ти був і як справи.

— Нормально, — буркнув я. Терпіти не міг, коли мене висмикували з власних думок. — А ти тут як? Ще не встигла поставити табір догори дриґом?

— У мене все спокійно.

— А де Міра?

— Бачила, як вона щойно кудись пішла. Наче збиралася до якогось гаю. Погуляти.

— Сама?

— Та сама, а з ким тут підеш. Я відмовилася, бо в мене справи.

— Добре. Продовжуй займатися своїми справами. 

Я рушив до машини. Зробив кілька кроків і зупинився.

Якого біса вона взагалі поперлася сама за територію? Їй мало пригод?

Я зробив ще крок.

Чорт.

Не минуло й десяти секунд, як я вже йшов у напрямку, який показала Єва.

— Яне! — долинуло мені в спину.

Я озирнувся.

Єва стояла на тому самому місці й усміхалася.

— Що?

— Нічого. — Вона підморгнула.

От же ж мала.