6.5

Вона провела долонею по краю старого робочого столу і продовжила.

— Для Маргарити це місце було всім. Вона роками його збирала по шматочку. А новим власникам сам табір навряд чи потрібен. Тут земля хороша, річка, ліс...

Я вже знала про продаж. Зрештою, табір дістався Яну несподівано, а разом із ним — купа проблем, яких він не просив.

Але зараз, слухаючи Олену, я вперше подумала про людей, для яких це місце було не просто кількома старими корпусами на хорошій ділянці землі.

— Ви давно тут працюєте?

— Понад десять років. — Олена усміхнулася. — Прийшла на одне літо підзаробити. Як бачиш, я й досі тут.

Я теж усміхнулася.

— І багато тут таких, як ви?

— Вистачає. Хтось приходив і йшов, а хтось прикипів. Маргарита вміла людей біля себе збирати.

Вона ще раз озирнулася на кухню.

— Тому й шкода. Я Яна вперше побачила лише кілька днів тому, але цілком його розумію. Що йому з усім цим робити? 

Я трохи повагалася, але цікавість усе-таки перемогла.

— Ви стільки років знали Маргариту, але Яна до цього жодного разу не бачили, — обережно сказала я.

Олена ледь помітно змінилася на обличчі.

— Не хочу пліткувати про те, чого не знаю, але там усе було непросто.

Я почекала, але вона не продовжила.

— Ян казав, що майже нічого не знає про бабусю. Навіть не був із нею знайомий.

— Так і є.

— А його батько? Він теж сюди не приїздив?

Олена похитала головою.

— За мого тут перебування ні.

— А Маргарита про нього говорила?

Олена задумалася.

— Майже ніколи. Принаймні зі мною.

— Може, сердилася на нього?

— Не думаю. — Вона повільно похитала головою. — Швидше сумувала.

Я відразу згадала вчорашню розмову з Яном.

— Дивно.

— Що саме?

— Якщо вона сумувала за сином, чому вони стільки років не спілкувалися?

— Цього я не знаю. — Олена зітхнула. — Та й Маргарита про сім'ю говорити не любила. Кілька разів я бачила старі фотографії, чула якісь уривки... але питати не наважувалася.

Я кивнула. Схоже, просто так тут не розібратися. Що ж, у нас із Євою з'явилося значно більше роботи, ніж я думала.

— Ну гаразд, про минуле можна довго говорити. Краще повернімося до булочок. Нам потрібні для них ягоди. Заморожених у нас немає, а свіжих на цей тиждень не замовляли. 

— Шкода.

— Та чого одразу шкода? — Вона махнула рушником. — Зайди до Лесі в магазинчик. Вона місцева, всіх тут знає. Якщо десь поблизу можна роздобути ягоди, то вона підкаже.

— У нас тут ще й магазин є?

— А ти думала, діти три тижні проживуть без шоколадок і всяких дурничок? — Олена пирхнула. — Іди прямо центральною алеєю, потім праворуч. Не проминеш.

Я подякувала й вийшла з кухні.

Магазинчик знайшла без проблем. Невеликий дерев'яний будиночок стояв трохи осторонь центральної алеї, а за прилавком мене зустріла усміхнена дівчина приблизно мого віку.

Спільну мову з нею ми знайшли одразу. За якихось десять хвилин ми встигли познайомитися, домовитися про ягоди й перейти з офіційного «ви» на значно зручніше «ти». Виявилося, її батьки жили неподалік і мали власний сад, тож все необхідне вона пообіцяла принести вже завтра.

Однією проблемою стало менше.

Потім Софія покликала мене, щоб попрацювати над меню. І я з головою поринула в улюблену справу.