6.4

Софію я знайшла в їдальні — вона перебирала якісь папери за одним із довгих столів, і на столі перед нею стояла напівпорожня чашка кави, що явно вже давно охолола.

— Доброго ранку, — сказала я, підходячи ближче. — Можна вас на хвилинку?

— Звісно, — вона підняла голову й відклала ручку. — Що трапилось?

— Хотіла запропонувати допомогу. Може, знадобиться зайва пара рук?

Софія окинула мене оцінювальним поглядом, ніби зважувала, чи справді від мене буде користь.

— На кухню я тебе пустити не можу, — сказала вона нарешті. — Санітарні норми, довідки, усе таке. Але якщо є бажання допомогти з меню — не відмовлюся. У мене вже голова йде обертом від того, скільки всього треба продумати, та ще й у бюджет вкластися. 

— Із задоволенням.

— Давай трохи пізніше сядемо разом. Покажу, що вже запланували.

— Домовилися. А можна я поки зазирну на кухню?

— Так, звичайно.

Я штовхнула маятникові двері в кінці їдальні й опинилася на кухні.

Вона скидалася на кухню у старому сільському будинку, яку з роками просто змусили пристосуватися до потреб цілого табору. Пожовкла візерунчаста стеля, підлога з широких дерев'яних дощок, старий буфет зі скляними дверцятами — і поряд із усім цим величезна плита на вісім конфорок та холодильник-гігант, що тихо гудів у кутку.

Навіть духовка виглядала так, ніби стояла тут із незапам'ятних часів, хоча була начищена до блиску.

Начиння теж ніби збирали десятиліттями: величезні алюмінієві каструлі, емальовані миски, старі механічні ваги. Дещо з цього я швидше очікувала побачити на барахолці, ніж на сучасній кухні.

Далі я зазирнула до комори. Тут уже панували зовсім інші масштаби: величезні банки консервованих персиків, упаковки круп, цукру й усього іншого, чим незабаром треба буде годувати цілу юрбу дітей.

— Загубилася?

Я озирнулася.

У дверях стояла невисока жінка років п’ятдесяти в білому фартуху. В одній руці вона тримала рушник, другою спиралася на одвірок і дивилася на мене з неприхованою цікавістю.

— Поки що ні. Просто роздивляюся.

— А-а. То ти та сама дівчина, яка приїхала з Яном.

— Міра, — представилася я.

— Олена. Я тут за кухню відповідаю. — Вона кивнула в бік кухні. — Софія сказала, що ти хочеш допомагати?

— Хочу. Якщо від мене буде якась користь.

— Працьовиті руки зайвими не бувають. Особливо зараз, коли заїзд уже на носі. За кілька днів тут буде повно дітей, яких треба годувати так, щоб було і смачно, і корисно. А ці дві речі, повір мені, не завжди хочуть уживатися в одній тарілці. Тож якщо допоможеш їх подружити — я буду тільки рада.

Я засміялася й вийшла слідом за нею з комори.

— Я спробую впоратися із цим завданням.

— От і чудово. Софія покаже тобі все. Подивишся, подумаєш. Може, щось захочеш замінити або додати.

— Домовилися. Тоді сьогодні все перегляну й підготую кілька пропозицій. А що скажете, якщо додати ще дещо особливе? — я на секунду завагалась. — У мене є рецепт булочок. Ян знайшов старий бабусин записник, а там — булочки з ягодами й штрейзелем. Я подумала, може, спекти їх у перший день заїзду. На згадку про неї.

Олена раптом усміхнулася.

— Маргаритині булочки?

— Ви їх куштували?

— Так, звісно. Я, можна сказати, на них виросла. — Вона тихо засміялася. — Я сюди зовсім дівчиськом прийшла. Нічого толком не вміла, а Маргарита мене всього й навчила. І ці булочки часто пекла. Особливо влітку, коли достигали ягоди. 

Усмішка на її обличчі трохи згасла.

— Досі іноді ловлю себе на тому, що хочу піти до неї щось запитати. А тоді згадую...

— Мені шкода.

— Дякую. — Вона на мить відвела погляд, а тоді знову подивилася на мене. — Тому спекти їх — хороша ідея. Особливо зараз.

— Чому саме зараз?

Олена зітхнула.

— Бо, схоже, це буде наша остання зміна. Ян збирається продати табір.