6.3

Ранок настав аж надто швидко.

Учора я ще довго не могла заснути. Чи то через втому, чи через розмову з Яном, а швидше за все — через вир емоцій, який приніс цей день. Радість від того, що мені нарешті вдалося зробити перший крок до нового життя, і цікавість до чужої таємниці, яку страшенно хотілося розгадати. Хоча б частково.

Я сонно потягнулася й одразу тихо ойкнула. Вчорашнє падіння нагадало про себе тупим, тягнучим болем.

Знову впала на подушку, потерла очі, намагаючись остаточно прокинутися.

Поступово обриси кімнати ставали чіткішими.

Я прислухалася.

Тиша.

Ліжко Яна вже було акуратно застелене, тож, схоже, він давно прокинувся. Пішов снідати чи, може, вже взявся до роботи.

Піднявшись, одразу попрямувала до душу. Прохолодна вода остаточно прогнала сон, а заразом трохи заспокоїла біль після вчорашнього падіння.

Фена тут не було, тож довелося сушити волосся природним способом.

Узявши щітку, я вийшла розчесати мокрі пасма на ґанку. Я вже майже дійшла до столу, коли почула голос Яна.

— Доброго ранку.

Від несподіванки щітка ледь не вислизнула з рук.

— Ти знову за своє, — буркнула я. — Не можна ж так підкрадатися до людей.

— Я й не підкрадався. Просто сидів і пив каву, — усміхнувся він. — Але пробач, що не одразу дав про себе знати. Як спалося?

Він простягнув мені паперовий стаканчик із кавою.

Я сіла навпроти, підібгавши під себе ноги, і взяла запропоновану каву.

— Дякую. Чудово. А ти?

— А мені всю ніч снилися кошмари.

Я закотила очі.

— Дуже дотепно… — буркнула я. — Які плани на день?

Наші погляди зустрілися.

— Працювати, — відповів коротко.

— А ти чим займатимешся?

Знизала плечима.

— Поки що не знаю. Знайду Софію, а там уже видно буде.

Кілька хвилин ми просто мовчки пили каву.

— Слухай, — почала я нарешті, крутячи стаканчик у руках. — Хотіла запитати. Про щоденник.

Ян уважно подивився на мене.

— Що саме?

— Ти не проти, якщо я почитаю? Просто… — Я завагалася, підбираючи слова. — Мені цікаво.

Він замислився лише на мить.

— Якщо справді цікаво — читай.

Ян глянув на годинник.

— Ходімо. За кілька хвилин сніданок.

Я повернулася в будинок, швиденько заплела косу. Коли знову вийшла на ґанок, Яна вже не було.

Я сама не зрозуміла, чому мене це трохи засмутило.

Зачинила двері й пішла поговорити з Євою. Шукати її довго не довелося — вона сама прибігла до мене й, не вгаваючи, розповідала про свої враження від ночівлі в таборі.

— Це було так класно! Я спала міцно-міцно й прокинулася від співу пташок. А ви теж добре спали?

Я мимоволі згадала наші нічні пригоди.

— Аж занадто добре, — усміхнулася я.

За сніданком я вирішила більше не відкладати свою ідею.

— Як просувається розслідування у книжці?

— Дуже цікаво! Я ще в машині почала читати, а тепер ми з Олею читаємо по черзі. Вона теж каже, що їй подобається.

— І вже здогадалася, хто злочинець?

Єва впевнено похитала головою.

— Ні. Але в мене є підозрювані.

Я усміхнулася.

— Це добре. Бо, здається, в мене для тебе є ще одне розслідування.

Очі Єви одразу заблищали.

— Справжнє?

— Цілком справжнє.

Я коротко розповіла їй про записник, знахідку й таємницю, яку він, можливо, приховував.

— То це буде справжнє розслідування?

— Саме так.

— Я згодна!