6.2

Я обережно розгорнула блокнот і з тихим шелестом пропустила сторінки крізь пальці.

Аркуші в дрібну клітинку давно пожовтіли, чорнило подекуди вицвіло так сильно, що слова доводилося радше вгадувати, ніж читати. Почерк був розмашистий, нерівний. Між списками покупок траплялися нашвидкуруч записані рецепти, на полях тулилися адреси й номери телефонів без імен, а поміж усім цим — уривки записів про події, які колись, певно, здавалися надто важливими, щоб їх забути.

— Ти вже читав? — запитала я, не відриваючи погляду від сторінок, бо чомусь не наважувалася знову зустрітися з ним поглядом.

— Кілька сторінок. — Він потер перенісся втомленим жестом. — Мало що зрозумів. Думки перескакують, дат майже немає. Сама подивися.

Я перегорнула ще кілька аркушів. Рецепт булочок із ягодами й штрейзелем. Список якихось назв. Телефон без імені. Запис про ремонт чогось — але чого саме, розібрати було неможливо.

А тоді погляд зачепився за слова, написані вже зовсім іншим почерком — тремтячим, ніби рука ледве слухалася:

— «Макара не стало… Як далі жити?» — прочитала я вголос.

— Ти знаєш, про кого це?

— Так. Мій дід. Помер, коли тато був ще малим. Йому було років п'ять.

— Співчуваю.

— Дякую. Сумувати за людиною, якої ти ніколи не знав, — дивне відчуття.

— А бабуся? Вона ж, мабуть, розповідала?

Ян сумно посміхнувся, і від того, як швидко з його обличчя зникла звична іронія, у мене щось стислося всередині. З'явилося дивне бажання торкнутися його руки — просто щоб він знав, що поруч хтось є. Я стрималась.

— Не могла.

— Чому?

— Бо ми ніколи не були знайомі.

Я завмерла, так і не перегорнувши сторінку.

— Тобто ти жодного разу її не бачив?

— Жодного.

Я мовчки дивилася на нього, чекаючи продовження.

Ян якийсь час мовчав, дивлячись у темне вікно.

— Думаю, колись між нею і моєю мамою сталося щось серйозне. Що саме — не знаю. Батько після того перестав із нею спілкуватися. І для нього ця тема була закритою назавжди.

— Ти ніколи не питав?

— Питав, коли був малим. Але без особливого успіху. Мама щоразу засмучувалася, а батько просто переводив розмову. Згодом ми з Христею зрозуміли: краще не чіпати цю тему.

— Тому для мене цей табір… ця спадщина… усе це виглядає дуже дивно, — додав він тихіше.

Я обережно закрила записник.

— Тобто ти успадкував табір від людини, з якою твоя родина навіть не спілкувалася.

— Саме так.

— І тобі не хочеться дізнатися чому?

Він лише знизав плечима.

— Хочеться. Але вже немає в кого питати.

Я опустила погляд на потерту обкладинку записника й повільно провела по ній пальцями.

— Може… не зовсім.

Він перевів на мене погляд.

— У сенсі?

— Якщо це справді щоденник, — я легенько торкнулася пальцями потертої обкладинки, — можливо, вона все ж залишила відповіді. Просто… записувала своє життя. І десь між рецептами, списками покупок і випадковими нотатками є те, що ти так і не встиг дізнатися.

Ян на мить замислився.

— Можливо. Але зараз мені важливо ще зрозуміти, що робити з табором. До записника ще дійде черга.

У тиші, що раптово повисла між нами, я подивилася на нього іншими очима. Переді мною сидів уже не той буркотливий чоловік, якого я зустріла на дорозі. Я раптом побачила людину, на плечі якої звалилося надто багато. І чомусь мені дедалі важче було переконувати себе, що його присутність нічого для мене не означає.

— Ясно, — тихо сказала я, бо більше нічого путнього не спало на думку.

Він підвівся. На секунду затримався, дивлячись на мене згори — ніби хотів щось сказати, але передумав.

— Уже пізно. Лягаймо спати. Завтра знову купа справ. Добраніч.

— Добраніч.

Він лише кивнув і загасив світло зі свого боку кімнати.

Я ще кілька хвилин дивилася на потерту обкладинку.

Якщо я права, десь у цих пожовклих сторінках можуть ховатися відповіді, яких його родина так і не отримала.

І тут мене осяяло.

Я вже точно знала, кого варто залучити до цього маленького розслідування.