6.1

Перевдягнувшись у сухе, я лежала в ліжку й намагалася переконати себе, що зі мною все гаразд.

Не минуло й півгодини відтоді, як я так блискуче осоромилася з тим балончиком. Ну справді, хто б міг подумати, що вночі, під час грози, у будиночку посеред лісу звичайнісінький дощовик здатен налякати мало не до смерті?

Коли до мене нарешті дійшло, що під капюшоном ховався Ян, напруга миттю відпустила. Тікати більше не було потреби. Та й, чесно кажучи, я вже не могла — сідниця боліла так, що хоч вий.

Мабуть, саме на мої крики про пожежу примчав Павло з вогнегасником.

— Де горить? Хтось поранений?

— Павле, у нас усе нормально, — чітко промовив Ян. — Міра трохи злякалася в темряві… — Він навмисне зробив паузу, даючи Павлові час оцінити побачене. — І освіжила повітря дезодорантом. Пожежі немає. Усе гаразд.

Павло уважно оглянув нас обох, насупився, ніби ще намагався збагнути, що саме тут сталося, а тоді опустив вогнегасник.

— Зрозумів. Ну… розбирайтеся. І не чудіть так, коли табір буде повний дітей. Паніка — страшна річ.

— Я не хотіла всіх перебудити. Я взагалі-то захищалася, — тихо пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки наливаються жаром.

Підвестися самотужки не вдалося. Варто було поворухнутися, як біль пронизав мене з новою силою.

Ян важко зітхнув, присів поруч і простягнув руки.

— Навіть не думай сперечатися.

— Я й не…

Не встигла договорити, як він підхопив мене на руки.

Від несподіванки я мимоволі вчепилася пальцями в його плечі. Наші обличчя опинилися так близько, що на кілька секунд я забула і про Павла, і про вогнегасник, і навіть про нестерпний біль.

Від Яна пахло дощем і чимось терпким, деревним. Його руки міцно тримали мене, і я мимоволі притиснулася ближче.

— Нам треба щось із цим робити, — сказав він іронічно, піднімаючись сходами. — Ти надто часто потрапляєш у халепи. Я вже й не знаю, чого чекати далі. Тобі зручно?

Пряму відповідь на це питання я б не змогла дати. Якщо скажу «ні» — збрешу, а якщо чесно зізнаюся, що так… він ще чого доброго подумає, що це через те, що я зараз притискаюся до нього сильніше, ніж вимагає ситуація. Тому я просто тихо зітхнула.

Нехай розуміє, як хоче.

У будинку він обережно поставив мене на ноги.

І ніби мені було замало сорому за «оборону» з дезодорантом, цей чоловік уже вдруге допоміг мені роздягтися.

Дивна закономірність.

З палаючими щоками я прошкутильгала в душ.

Після цього Ян заявив, що хоче оглянути, наскільки серйозно я забилася.

Сідницю я, звісно, показувати не збиралася. Тож швидко знайшли компроміс: він дістав із сумки мазь, а наносила її вже я сама.

Вмоститися ніяк не вдавалося. Варто було бодай трохи поворухнутися, як тупий біль одразу нагадував про себе.

— Ось, випий, — Ян простягнув мені таблетку й цього разу присів зовсім поруч. — Знеболювальне. Має допомогти.

— Я думала, ти ще працюєш. Або взагалі вирішив ночувати деінде, — видихнула я, намагаючись не звертати уваги, наскільки близько він сидить. — Потім почула кроки… Побачила в темряві чоловіка в дощовику…

— …і вирішила його ліквідувати.

Він ледь помітно всміхнувся. В очах майнули насмішкуваті іскорки.

— Не перебільшуй. Я лише намагалася врятуватися.

— А в тебе бурхлива фантазія, — хмикнув він. — Балончики з дезодорантом і піну для гоління краще тримати від тебе подалі. Уявляєш, наскільки ефектно виглядав би напад на маніяка піною для гоління?

Я фиркнула.

— Дуже смішно. Наступного разу просто озивайся, коли підходиш. І не розмахуй тим, що тримаєш у руках. Я була впевнена, що нападник мене вдарить.

— Наступного разу просто не шукай пригод у темряві під дощем. Я всього лише поправляв капюшон.

— А що тоді було в тебе в руках?

— Записник.

— І ти з ним під дощем ходив? Сподіваюся, хоч не змок.

— Та наче ні. — Ян покрутив його в руках. — Я його тільки сьогодні знайшов. Схоже, бабусин.

Я глянула на записник уже з більшим інтересом.

— Бабусин?

— Ага. Думаю, вона вела в ньому щось на кшталт щоденника.

— Дай глянути, — я аж випросталася, миттю забувши про біль у стегні. — Якщо ти не проти, звісно.

Ян мовчки простягнув мені знахідку.