6

Дійшовши до їдальні, ми одразу сіли за стіл. Ми з Яном майже не розмовляли, зате Єва та її нова подруга не замовкали ні на хвилину: перебивали одна одну, щось захоплено розповідали й засипали всіх довкола запитаннями.

Ян видавався задумливим, ніби й досі розв'язував у голові якусь складну задачу. Повечеряв швидше за мене, відніс посуд на спеціальний стіл і повідомив, що ще попрацює з документами.

Після цього одразу пішов.

Вечеря виявилася напрочуд смачною, тож я з'їла все до останньої крихти. Потім допомогла прибрати зі столу, побажала всім на добраніч і вирушила до будиночка.

За день мої перші враження від табору не змінилися. Тут було просто, затишно й напрочуд добре. Я встигла побачити лише невелику частину території, а вже хотілося обійти її всю: роздивитися інші корпуси, знайти дорогу до березового гаю й перевірити, які ще місця тут ховаються.

Я неквапливо йшла освітленою ліхтарями доріжкою.

Сьогодні було так багато емоцій, хвилювань і сліз, але я спіймала себе на тому, що нарешті заспокоїлася.

Я досі не уявляла, що робитиму далі, та вперше ця невизначеність не лякала. Навпаки, я була б зовсім не проти залишитися тут на деякий час.

Я вже підходила до будиночка, коли навколо раптом стало світло, ніби хтось увімкнув над табором потужний прожектор. Підняла голову саме вчасно, щоб побачити, як блискавка розітнула темне небо.

За кілька секунд загуркотів грім.

А тоді линув дощ.

Стіна води обрушилася так раптово, що я ледве встигла вскочити під дах і зачинити за собою двері.

Пощастило. Ще кілька секунд — і довелося б викручувати одяг.

Ми з Євою встигли обмінятися номерами, тому насамперед я перевірила, чи вона вже в Софії. Єва відповіла майже одразу й запевнила, що все чудово: вони сидять у кімнаті, базікають і нібито вже вкладаються спати.

В останнє я, звісно, не дуже повірила.

Але принаймні вона була в безпеці.

Отже, можна було й собі готуватися до сну. Я дістала чистий одяг, прийняла душ, а потім потягнулася до телефона.

Хотіла написати Ксенії, що зі мною все гаразд. Розповісти про табір, про Яна з Євою і на всяк випадок сказати, де мене шукати.

А потім передумала.

Не писатиму навіть їй.

Зараз мені не хотілося ні з ким говорити. Не хотілося пояснювати, відповідати на запитання й знову згадувати про весілля.

Я вмостилася зручніше, заплющила очі й сама не помітила, як заснула.

Прокинулася від гуркоту грому.

Важкі краплі дощу тарабанили по даху, а вітер шарпав гілки за вікном.

Я лежала, дивилася в стелю й намагалася не панікувати. Виявляється, прокинутися самій під час грози в будиночку посеред лісу — те ще задоволення.

Де Ян?

Я глянула на сусіднє ліжко.

Порожнє.

Він досі працює? Мабуть. Або просто не поспішає повертатися. Не хоче зайвий раз зі мною перетинатися.

Знадвору долинув якийсь звук.

Я завмерла. Що це було? Кроки?

Чи мені здалося?

Дитячий табір, гроза, нічний ліс. Просто ідеальні декорації для фільму жахів.

Господи, сьогодні ж наче не п'ятниця, тринадцяте.

Я зібралася із силами, встала з ліжка й підійшла до вікна. За склом стояла така темрява, що хоч око виколи.

— Хто там? — обережно запитала я.

Наївна. Якщо там і справді хтось був, навряд чи він збирався мені відповідати.

Я навпомацки повернулася до ліжка й знайшла в пакеті дезодорант.

Така собі зброя. Але щоб виграти кілька секунд і втекти — згодиться.

Очі вже починали звикати до темряви.

Знадвору знову щось зашурхотіло.

— Хто там? — гукнула я голосніше.

У відповідь — лише шум дощу.

Може, вітер зірвав якусь гілку. Або двері десь погано зачинені.

Треба було просто визирнути й переконатися, що боятися нічого. Я ж не боягузка якась.

Відчиню двері, подивлюся — і повернуся спати. А завтра ще й посміємося з Євою над моєю фантазією.

Я обережно прочинила двері. Приємно пахло лісом і дощем.

Вийшла на ганок і саме в цей момент блискавка знову освітила небо. І тоді я його побачила.

Він стояв просто переді мною.

Обличчя ховалося під капюшоном. Я бачила лише темний силует у довгому дощовику.

Незнайомець зробив крок уперед і підняв руку. У темряві неможливо було розібрати, що він тримав.

Зараз він кинеться на мене.

— А-а-а-а! — заверещала я як несамовита.

Я виставила перед собою дезодорант і натиснула на розпилювач.

Відступаючи, перечепилася об сходинку й гепнулася просто перед ним.

П'яту точку пронизало гострим болем, але я не звертала на це уваги. Серце калатало так, що його, мабуть, чула вся округа.

Все.

Зараз він мене схопить.

— Стій там, де стоїш! — заверещала я, намагаючись відповзти вгору сходами. — У мене зброя!

Я знову тицьнула в нього дезодорантом.

І тут згадала: у небезпеці треба кричати не «Допоможіть».

— Пожежа! — заволала я. — Пожежа!

Раптом мене засліпив яскравий промінь.

Я замружилася й затулила обличчя долонею. Дощ заливав ґанок, а я вже встигла промокнути до нитки.

Все.

Він мене спіймав.

Оце й кінець.

Але нічого не сталося.

Я обережно прибрала долоню, намагаючись роздивитися свого нападника.

І тоді він заговорив уже знайомим голосом:

— Ти геть здуріла чи що?