5.7

Міра повільно йшла стежкою, ніби їй нікуди було поспішати. Час від часу зупинялася, озиралася, щось розглядала.

Я теж глянув у той бік.

Сосни як сосни.

Не розумію, що її так захопило.

Вона вийшла з тіні, і я мимоволі затримав на ній погляд.

«Ну і яка вона?» — Христин голос прозвучав у голові так чітко, ніби ми досі говорили телефоном.

Гарна.

Я одразу ж себе обірвав.

І що?

Вона ще кілька годин тому мала вийти заміж за іншого.

— Де тебе носило? Заблукала?

Міра аж здригнулася.

— Та щоб тебе! — видихнула вона, притиснувши долоню до грудей. — Хіба можна так лякати? Я вже подумала…

Вона не договорила й лише похитала головою.

— Гуляла.

— Півтори години?

— А що? Уже комендантська година?

— Ні. Але через двадцять хвилин вечеря. Софія просила всіх зібратися.

— Я якраз туди йшла. Просто…

Вона повільно озирнулася довкола.

— Тут так гарно.

Я теж поглянув навколо.

Старі корпуси. Облуплена фарба. Лавки, які давно час ремонтувати. Дах їдальні теж чекав, коли ним нарешті хтось займеться.

Мабуть, ми бачили зовсім різне.

— Може, й так.

— «Може»?

— Мені воно таким не здається.

Вона уважно подивилася на мене.

— Шкода.

Чомусь це прозвучало не як докір.

Вона справді так думала.

— У будь-якому разі скоро це буде вже не моя справа.

— А чим тоді займатимешся?

— Я все свідоме життя грав у теніс. Тепер працюватиму з молодими спортсменами.

— Тренером?

— Не зовсім.

— Але тобі це подобається?

— Так, мабуть.

Я відповів не замислюючись, і вона всміхнулася.

— Тоді не розумію.

— Чого саме?

— Чому ти не бачиш очевидного.

Я насупився.

— І чого ж?

— Та хоча б того, що тут можна зробити спортивний табір. Діти б тренувалися, жили на природі, купалися в річці… Мені здається, їм це сподобалося б значно більше, ніж чергова спортивна база з бетонним парканом.

Я мимоволі глянув на майданчик.

Ніколи про таке не думав.

Я вже хотів щось відповісти, коли попереду між деревами майнула чиясь постать. Потім ще одна.

Хлопець і дівчина стояли так близько одне до одного, що все стало зрозуміло ще до того, як я встиг відвести погляд.

Вони цілувалися, судячи з усього, не помічаючи нікого навколо.

Міра ледь чутно пирснула.

— О…

Я кашлянув.

Безрезультатно.

— Ходімо іншою стежкою, — прошепотіла вона. — Не будемо людям заважати.

— Якраз навпаки. Може, хоч тоді згадають, що вони на роботі.

Міра засміялася.

— Вони ще навіть працювати не почали.

— Це їх не виправдовує.

— Ти зануда.

Я повернувся до неї.

— Це все? Чи хочеш нагородити мене ще якимись унікальними якостями?

Вона зробила вигляд, ніби серйозно замислилася.

— Буркотун.

— М-м.

— І любиш, щоб усе було так, як ти запланував.

Я тільки хмикнув.

— Продовжуй.

— Не буду.

— Чому?

— Бо ще образишся.

— Не дочекаєшся.

Вона усміхнулася й пішла вперед.

Я дивився їй услід і несподівано зрозумів, що не пригадую, коли востаннє мені було настільки легко з кимось розмовляти.