5.6

Ян

Вечір пахнув нагрітою за день хвоєю, свіжоскошеною травою й польовими квітами. Сонце вже сховалося за соснами, але спека навіть не думала відступати. Повітря стало важким, липким, а над лісом збиралися грозові хмари.

Схоже, вночі добряче лине.

Я йшов табором, машинально заглядаючи між будиночками.

І де її носить?

До вечері залишалося хвилин двадцять, а її досі ніде не було.

Увесь день у голові крутилася одна й та сама думка: якнайшвидше повернутися в місто.

Продати табір. Розібратися з усім цим. Повернутися до роботи й жити своїм життям.

Бо зараз я займався чим завгодно, тільки не тим, чим хотів.

І найгірше навіть не це.

Минулого року дітей ледве набрали на дві зміни. Позаминулого була майже така сама історія.

А щойно знайшовся покупець, усі путівки раптом розкупили. До останньої.

Ну звісно.

Інакше й бути не могло.

Тепер я не міг продати табір. Не міг скасувати дітям відпочинок. Покупець одразу сказав, що літній сезон його не цікавить. Мовляв, закривай питання сам, а потім уже підписуватимемо документи.

Дякую.

Саме цього мені зараз і бракувало.

Телефон завібрував у кишені, і на екрані висвітилося ім'я сестри.

Христя.

— Привіт, Крисю.

Я вже чекав традиційного «Не називай мене так». Та чомусь цього разу вона не обурилася. Дивно.

— Привіт, братику…

О, оце вже цікаво. Значить, Єва все розповіла.

— Кажуть, сьогодні ти врятував якусь дівчину.

— Просто допоміг.

— Ну звісно. Просто допоміг. І яка вона?

— Христю…

— Що? Я ж не прошу одразу знайомити нас.

Я тільки фиркнув.

От же… Сестра у своєму репертуарі.

— Якщо вже запросив її пожити із собою, значить, ситуація серйозна.

— Не починай.

— То фото покажеш?

— Ні.

— Значить, гарна.

— Бувай, Христю.

— Та стій ти. Все-все, мовчу. Як ви там?

— Нормально. Єва щаслива, а це головне. Слухай… є шанс, що я тут трохи застрягну. Що робити з Євою?

— Наскільки трохи?

— Не знаю.

— Якщо Єві подобається, нехай залишається. А хочеш, ми з Вадимом приїдемо? Допоможемо.

Я тихо засміявся.

— Ні, не треба. Сам якось розберуся.

— Ну дивись.

— А ти як? Відпочиваєш?

— Ой… ще й як! — протягнула вона з неприхованою радістю. — Яне, ти навіть не уявляєш, який це кайф. Дякую тобі ще раз.

Я усміхнувся.

Добре. Хоч комусь у цій історії пощастило.

Хотів саме це сказати, коли попереду майнула знайома постать.

Міра.

— Христю, мушу бігти. Єва тобі ще все розповість.

— О, навіть не сумніваюся. І передай своїй… гості привіт.

— Бувай.

Я навіть не став уточнювати, що вона зовсім не «моя».

Сховав телефон у кишеню.