5.5

Відійшла від будинку і присіла на лавку, щоб виконати всі необхідні маніпуляції.

Із перенесенням сімки в новий телефон проблем не виникло. Екран одразу блимнув повідомленням із привітанням.

— Ну, привіт…

Кілька хвилин пішло на налаштування — вимкнула геолокацію, пройшлася по основних пунктах, і тільки тоді дозволила собі відкрити повідомлення.

Екран був суцільним стовпчиком пропущених.

Двадцять сім викликів і голосові повідомлення.

Натиснула на перше голосове.

«Міро, — говорив він стурбованим голосом. — Я хвилююся. Подзвони».

Наступне записане майже за годину: «Просто дай знати, що з тобою все гаразд».

Було ще одне, від мами, і я не наважилась його відкрити. Спершу — Кирило. Так буде правильно.

Натиснула виклик. Він узяв слухавку майже одразу, ніби чекав із телефоном у руці весь цей час.

— Алло?

— Кір… Це я. Зі мною все добре, — сказала я першою, бо мовчання ставало нестерпним.

Він видихнув.

— Це чудово. — Пауза. І одразу, без жодного переходу: — Поясни.

— Що саме?

— Те, що сталося сьогодні.

Я заплющила очі, хоча він і не міг цього бачити.

— Я… — Голос зірвався. Не хочу виглядати перед ним жалюгідною і дурною, але, мабуть, інакше не вийде. — Мені дуже шкода.

— Я питав не про це.

Його голос вперше став жорсткішим.

— В останню хвилину я зрозуміла, що не можу.

— Не можеш що?

— Вийти за тебе.

Він нервово засміявся.

— І ця думка прийшла тобі за кілька хвилин до церемонії?

— Так.

Він кілька секунд мовчав, мабуть, намагався знайти потрібні слова.

— Знаєш, що найгірше? — сказав нарешті. — Не те, що ти пішла.

— А що?

— Що я як ідіот стояв у костюмі й посміхався гостям, поки всі шукали тебе.

Я нічого не відповіла — виправдання тут були недоречні.

— Мене питали, чи все гаразд. Я казав, що так. Разів сто, мабуть.

— Кіре…

— Ні, дай договорю, — різко обірвав він мене. — Не в тому справа, що ти передумала. Передумати має право кожен. Але чому я дізнався про це останнім, Міро?

Я провела пальцем по краю лавки.

— Я боялася.

— Чого?

— Що якщо скажу тобі — ти переконаєш мене залишитись.

Він хмикнув, і в цьому звуку було більше гіркоти, ніж злості.

— Де ти зараз?

— Не важливо. Зі мною все гаразд. Я просто… мені треба було піти…

— Тобто від мене.

Він видихнув різко, ніби ці слова його зачепили дужче, ніж усі попередні.

— Це не так. — Мій голос зірвався. — Пробач. Ти ж знаєш, я в жодному разі не хотіла завдати тобі болю.

— Нам треба сісти й спокійно поговорити про те, що сталося. Я хочу, щоб ти повернулася.

— Я… я не можу. — Я прикусила губу. — Моя втеча ще не закінчилася.

— І як ти думаєш, коли вона закінчиться?

— Я… не знаю.

— Я навіть не здогадувався, що ти була нещасна.

— Та я не була нещасною. Я взагалі так не думала. Просто… я не можу це пояснити.

— Шкода, що не можеш. Добре, сподіваюся, що у своїй втечі ти знайдеш те, що шукаєш.

Після цих слів він завершив розмову.

У мене не було причин ображатися на нього, бо це я його образила, принизила. Цього болю Кирило точно не заслуговував. А я заслужила.

Все навколо почало розпливатися через сльози, які я відчайдушно намагалася втримати.

Якийсь час я ще сиділа на лавці. Повертатися не хотілося, та й обличчя, мабуть, зараз мало жалюгідний вигляд — почервоніле, опухле.

Була у мене ще одна справа. Я відкрила месенджер і записала голосове повідомлення, яке відправила мамі.

— Привіт. Це я. У мене все гаразд. Про мене подбають знайомі, тож не хвилюйся.

Натиснула «Стоп» і відправила. Після чого вирішила відключити телефон.

Довше сидіти не було сенсу. Я підвелася й пішла стежкою, що вела кудись углиб території.

Минула маленьку, пошарпану часом будівлю, яка, ймовірно, слугувала господарським приміщенням. Її дах був густо всіяний сосновою хвоєю, а хиткий ґанок підтримували чотири тонкі різьблені стовпчики. Колись біла фарба посіріла, а зелені віконниці вигоріли на сонці.

Я звернула на стежку, м'яко встелену опалою сосновою хвоєю. Вона вивела мене до маленької бухти. Повільно підійшла до самої кромки води.

Підняла із землі камінець та вправно жбурнула його у воду. Камінець проскакав кілька разів, булькнув і зник.

Потім сіла просто на траву, підібгавши коліна.

На протилежному березі побачила березовий гай.

Красиво. Як же тут красиво. Якби я мала зайві мільйони, теж хотіла б мати будинок із таким краєвидом.

Треба буде обов'язково знайти, як туди дістатися.

Шкода тільки, що через кілька місяців цього місця може вже не бути. Але ж у мене є три дні.

Просиділа так, мабуть, із півгодини. Дивилася на воду, на те, як сонце повільно спускалося нижче за верхівки дерев.

Коли живіт нагадав, що обід був давно, я нарешті підвелася й пішла назад тією ж стежкою.