5.3

Міра

За пів години я вже стояла посеред невеликого будиночка, який мав стати моїм домом на найближчі три дні.

За чаєм із полуничним пирогом ми ближче познайомилися із Софією, вислухали кілька історій про табір і вирішили, хто де житиме.

Із Євою все склалося просто. Софія одразу заявила, що забирає її до себе.

— У мене племінниця майже такого ж віку. Буде з ким язиками чесати, поки ми працюватимемо.

Єва від такої новини мало не заплескала в долоні.

Ян теж не заперечував.

А от із моїм поселенням усе виявилося значно складніше.

— Софіє, у нас плюс один, — нагадав Ян.

— Із цим якраз проблема. Вільних будиночків більше не залишилося, — вона винувато розвела руками. — Якщо ви не проти, поживете кілька днів разом. У будиночку два ліжка. Місця вистачить.

Я мало не вдавилася пирогом. Схоже, найближчі три дні нам доведеться жити під одним дахом.

Коли ми зайшли до будиночка, виявилося, що він просторіший, ніж я очікувала. Два односпальні ліжка стояли вздовж стін, біля кожного — маленька тумбочка. Під одним із двох вікон стояв круглий стіл зі старенькою, але бездоганно випрасуваною скатертиною, а вздовж іншої стіни — невелика шафа. На щастя, розкладати мені було майже нічого.

Найбільший плюс цього будиночка — власний душ. Після такого дня це була майже розкіш.

Я вже знала, чим себе зайняти. Коли в голові був безлад, я завжди починала прибирати.

Тому, озброївшись у Софії відром, ганчірками й шваброю, я взялася до прибирання.

Ми з бабусею жили вдвох, і домашні справи були на мені. Тож із прибиранням я давно була на «ти».

— Миросю, вчися все робити сама. У житті всяке буває, — часто повторювала вона.

Мами ніколи не було поряд, але бабуся ніколи не говорила про неї погано. Завжди повторювала, що вона допомагає нам чим може.

Та я давно зрозуміла: у мами було власне життя.

Іноді вона приїжджала — з новою зачіскою, у красивій сукні й пакетом подарунків для мене. Проводила кілька годин, а потім знову зникала на місяці.

У дитинстві я мало чим відрізнялася від інших дітей. Хіба що в більшості були мама й тато, а в мене — тільки бабуся.

Хто був моїм батьком, я не знала. Мама ніколи про нього не говорила, а бабуся обходила цю тему.

Щоразу, перед самим від'їздом, мама повторювала одну й ту саму пораду:

«Ой, Мирко, яка ж ти красуня. Бабо, пильнуй дівку. Щоб знайшла собі правильного чоловіка. Не такого, що гарно стеле, а в самого в кишені вітер свище».

Коли я привезла Кирила знайомитися з бабусею, мама теж була там.

Вони поговорили всього кілька хвилин, а потім вона відвела мене вбік і задоволено всміхнулася.

— Ти зробила правильний вибір. Будеш забезпечена, — додала пошепки. — Він має зв'язки. Можливості. Ти не турбуватимешся ні про що.

Тоді мені здалося, що вона вперше в житті схвалила мій вибір. Можливо, саме тому я так довго не хотіла помічати очевидного.

Не турбуватися. Не думати. Бути мовчазним додатком…

Я провела вологою ганчіркою по підвіконню й усміхнулася сама до себе.

Минуле не зміниш, але сидіти й жаліти себе я точно не збираюся. Коли з прибиранням було покінчено, я взялася застеляти ліжка.