5.2

Міра

На території за високими металевими воротами було тихо.

Ян кілька разів постукав кулаком у ворота.

— Та йду вже! Йду! — долинуло звідкись з-за воріт.

За хвилину двері маленького будиночка біля воріт відчинилися, і звідти майже вибіг сухорлявий сивочолий чоловік у картатій сорочці.

— Ну чого грюкати? — пробурчав він, підходячи ближче. — Он же дзвінок висить. Для краси, чи що?

Він кивнув на маленьку кнопку збоку від хвіртки.

— Натиснули б пальчиком — і по всьому, а то грюкаєте. Я завжди на місці.

— Так-таки й завжди?

Чоловік проігнорував слова Яна.

— Молодий чоловіче, якщо вас цікавить путівка для доньки, — він кивнув у бік Єви, — то отримати всю інформацію і навіть забронювати відпочинок ви можете в інтернеті, — останні слова він промовив із гордістю.

— Мене не путівка цікавить.

Чоловік нарешті подивився на нього уважніше.

— А що тоді?

— Мене звати Ян Міцкевич. — Він зробив коротку паузу. — Я новий власник табору.

Охоронець моргнув. Потім ще раз. Після цього уважно подивився на Яна, ніби намагався зрозуміти, чи той не жартує.

— Власник? — перепитав він.

— Так.

— Хм...

Він почухав потилицю.

— А документи є?

— Є.

— Покажіть.

Ян без зайвих слів дістав із кишені свої документи і простягнув їх дядькові.

Той узяв документ, підніс ближче до очей, потім відсунув подалі.

— Ех… Окуляри в будці забув, — зітхнув він.

Я ледь стримала усмішку.

— Може, все ж відчините? — спокійно запитав Ян.

— Відчиню, — кивнув дід. — Обов'язково відчиню. Але спочатку переконаюся, що відчиняю тим, кому треба. Не ображайтеся, молодий чоловіче, порядок є порядок.

Він повернув документи, ще раз уважно оглянув усіх нас і дістав телефон.

— Хвилинку. Зараз усе перевіримо — і розберемося.

Ми мовчки чекали, поки охоронець із кимось розмовляв телефоном і звіряв документи, а Ян нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Не хвилюйся, — тихо сказала я. — Це навіть добре. Значить, сюди не пропустять першого-ліпшого.

Він лише ледь помітно кивнув.

За кілька хвилин чоловік повернувся до хвіртки, клацнув замком і широко всміхнувся.

— Проходьте, Яне. Дуже раді, що ви завітали до нас із родиною.

— Ми не зовсім родина, — одразу уточнила Єва. — Це мій дядько Ян, а Міра — наша нова знайома.

— От як? — дідусь добродушно усміхнувся. — Ну, значить, радий знайомству з усіма.

Він перевів погляд на Яна.

— Якщо зараз заїжджатимете машиною, я ворота відчиню.

— Пізніше, — відповів Ян. — До речі, як вас звуть?

— Павло.

— А по батькові?

— Та яке там по батькові, — відмахнувся він. — Просто Павло.

— Павле, ви казали, що путівки продаються?

— Аякже. Заїзд починається за три дні, і всі місця вже викуплені. Дітлахи скоро заїдуть. Ох і шумно тут буде. Але то нічого. За дітлахами тільки встигай дивитися. Що не зміна — то нові вигадки.

Ян кинув короткий погляд на годинник.

Схоже, Павло вже збирався поринути в спогади.

— Павле, — м'яко перебив його Ян. — Підкажіть краще, де ми можемо заночувати.

— Зараз Софія підійде. Вона тут господарює. І кімнати покаже, і все пояснить. Усе буде добре.

Я крадькома подивилася на Яна.

Судячи з того, як напружилися його щелепи, обіцянка, що «усе буде добре», лише додала йому приводів для занепокоєння.