5.1

Міра

Навігатор не збрехав.

І вже за десять хвилин ми звернули з асфальту на втрамбовану лісову стежку. Автівка м'яко підстрибувала на кожній нерівності.

Ян звернув між соснами й заглушив двигун. Єва першою вискочила з машини.

А мені це зробити так швидко не вдалося. Я ніяк не могла відстебнути пасок безпеки.

Машинально підтягнула спортивні штани, які вперто сповзали, розгублено зиркнула на Яна й знову смикнула пасок.

— Все нормально? — моя боротьба з ременем не залишилася непоміченою.

— Схоже, він не хоче мене відпускати.

Я ще раз різко смикнула пасок.

— Ай!

Ремінь раптом вислизнув із рук і боляче шмагнув по долоні.

— Дай сюди, — ледь усміхнувся Ян. — Бо зараз або себе покалічиш, або машину розбереш на частини.

Він нахилився до мене з боку водія — ближче, ніж я очікувала. Від нього ледь відчутно пахло парфумами. 

Я не знала, куди подіти руки, тому поспіхом прибрала волосся за вухо, смикнула край футболки.

Ми одночасно потягнулися до застібки, і випадково торкнулися один одного.

Він на мить завмер, а тоді спокійно натиснув кнопку.

Клац.

Я ледь втрималася, аби не видати свого збентеження й полегшення тихим зітханням.

Він повівся так, ніби нічого не сталося. За мить дверцята грюкнули, і він вийшов із машини. 

Я вийшла слідом. Озирнулась і завмерла.

Я чекала побачити щось занедбане. Напівзруйновані корпуси, облуплені стіни… Але бачила зовсім інше.

Сонце пробивалось крізь крони сосен м'якими золотистими смугами, що лягали прямо на траву.

Посеред великої галявини стояли невеличкі дерев'яні будиночки, один яскравіший за інший. Тут — зелений із рожевими лиштвами, трохи далі — небесно-блакитний із білими різьбленими візерунками під самим дахом, а за ним виднівся ще один — сонячно-жовтий.

Фарба давно вигоріла на сонці, та це зовсім не псувало їх. Навпаки. Здавалося, вони зійшли зі сторінок старої дитячої книжки.

Навколо височіли сосни.

Я машинально закинула голову, намагаючись роздивитися верхівки. Здавалося, вони губилися десь високо між клаптиками блакитного неба.

— Це не схоже на занедбане місце, — сказала я тихо, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Не роби поспішних висновків, — відгукнувся Ян, обходячи машину. — Зовнішній вигляд часто оманливий.

Єва вже мчала галявиною, щось захоплено вигукуючи про річку. Я ще раз оглянула кольорові будиночки.

— Шкода буде, якщо ти його продаси.

Він навіть не підняв голови, дістаючи речі з багажника.

— Чому?

— Бо видно, що сюди колись вкладали душу.

Він зачинив багажник.

— Душею дах не перекриєш.

Я схрестила руки на грудях.

— Але ж не все можна звести до грошей.

— Не все. Але рахунки чомусь доводиться оплачувати саме грошима.

Я тихо зітхнула.

— Гаразд. Урочисто обіцяю не лізти не у свої справи. Домовилися?

Він кілька секунд дивився на мене, ніби вирішував, чи варто мені вірити.

— Домовилися.

— То що далі? — спитала я, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.

— Ну що ж, пішли оглядати наше тимчасове місце проживання.