5

Ян

Зосередитися на дорозі ніяк не виходило. У якийсь момент я навіть тряхнув головою, ніби від цього думки мали кудись зникнути.

Я взагалі якось дивно реагую на цю дівчину й ситуацію загалом.

Мало б, мабуть, бути байдуже. Бо вона, по суті, незнайомка. На початку, може, і було так. А зараз — ні. Мені хочеться їй допомогти. 

Напруга потроху спала. Ми ніби давно знайомі і просто їдемо.

Це й лякає найбільше.

Я не з тих, хто відчуває комфорт поруч із людиною, яку знає лічені години. А ще менше — з тих, хто імпульсивно купує телефони незнайомкам.

Чортів телефон, який лежав у мене в бардачку.

Тепер доводиться вигадувати пояснення самому собі.

Без телефону вона була як без рук: не могла ні подзвонити, ні оплатити покупку. Цілком логічно.

Проблема лише в одному — я сам собі не вірив. Якби справа була тільки в логіці, я дав би їй гроші. Або побажав удачі й поїхав далі.

Натомість я пішов і купив телефон.

Чому? Я знову згадав її у маленькій вбиральні на заправці. Ці очі…

Ось і вся причина, а все інше я вигадав уже потім.

Я міцніше стиснув кермо і сильніше натиснув на газ. Досить. Не хочу більше про це думати.

Попереду з'явився знак із назвою містечка.

За ним — перші будинки.

— Дивіться! Тут зоопарк! — племінниця мало не втиснулася носом у скло.

Я глянув на дерев'яну вивіску зі стрілкою.

— Ми туди підемо?

— Якщо буде час.

— Правда?

— Правда.

Єва видала такий пронизливий писк, що я мимоволі всміхнувся. За секунду її руки вже обіймали мене з заднього сидіння.

— Я знала, що ти погодишся!

— Не встигла приїхати, а вже стільки всього цікавого! — каже вона.

— Не думала, що в такому маленькому містечку може бути зоопарк, — тихо сказала Міра.

— Поки чекав біля магазину, встиг почитати про нього. Пишуть, що спочатку там рятували й виходжували диких і покинутих тварин. Потім звірів ставало більше, так і з'явився парк.

— Цікаво, хто там є, — захоплено прошепотіла Єва.

Вже відпустивши мою шию, вона знову прилипла до вікна.

— Верблюд, кілька мавп, тигр, рись… І ще якісь птахи. Усього не запам'ятав.

— Тигр?! — вона мало не підстрибнула. — Справжній?

— Наскільки я зрозумів — так.

— А ми зможемо його погодувати?

— Сумніваюсь, що це дозволено робити відвідувачам.

— Шкода.

Коли емоції трохи стихли, Міра запитала:

— Скільки нам ще їхати?

— Якщо навігатор не бреше — хвилин десять.