4.1

Міра

Після обіду в авто було тихо. Ян стежив за дорогою, я роздивлялася пейзажі за вікном. Єва читала, але вже за кілька хвилин я помітила, як її голова почала хилитися набік. 

Сьогодні я сама себе не впізнавала. І найстрашніше — це, мабуть, була далеко не остання дурниця, яку я збиралася зробити.

Щоб не думати про те, що буде далі, я вирішила розпитати Яна про табір.

— Яне, — покликала тихо, щоб не розбудити Єву.

— М?

Я кивнула на дорогу попереду.

— Розкажеш про табір?

Він відповів не одразу.

— Якщо чесно, розповідати особливо нічого.

— Як це?

— Я й сам їду туди вперше.

Я здивовано повернула голову.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Але ж…зі слів Єви я зрозуміла, що це твій табір.

— Формально — так.

Я кілька секунд помовчала.

— І що плануєш із ним робити? Вибач, що лізу не у свої справи.

Він кинув на мене короткий погляд.

— Оскільки ти вже влізла в нашу поїздку, чому б не влізти ще й у мої плани? — перевів погляд на дорогу. — Продам.

Його шпильку я вирішила пропустити повз вуха.

— Отак одразу?

Мабуть, запитала надто голосно, бо відразу озирнулася на Єву. На щастя, вона продовжила дрімати й навіть не поворухнулася.

— А навіщо тягнути?

— Ти ж його навіть не бачив.

— Не думаю, що це щось змінить.

— А якщо він тобі сподобається?

— Не сподобається.

— Звідки така впевненість?

Ян ледь знизав плечима.

— Намагаюся нічого не ідеалізувати. Менше шансів розчаруватися.

Я відвернулася до вікна.

— Шкода, що я не навчилася цього раніше.

— Тоді, можливо, сьогодні не тікала б із весілля?

— Можливо. Або втекла б значно раніше.

Він нічого не відповів.

— Тепер усі згадуватимуть мене як дивачку й крутитимуть пальцем біля скроні.

— Не перебільшуй.

— Думаєш?

— Через місяць усі знайдуть собі нову тему для обговорення.

Я тихо видихнула.

— Хотілося б.

Кілька хвилин ми їхали мовчки. 

Мене все ще трохи пекло від його слів на паркінгу. І це анітрохи не заважало мені помічати, яким красивим було його обличчя, коли він зосереджено дивився на дорогу. 

Блакитні очі, які ніби сяяли з-під темних брів, різка лінія підборіддя й густе світло- каштанове волосся. Що якимось дивним чином виглядало ідеально зачесаним.

Мене охопило бажання скуйовдити йому його зачіску, щоб він перестав мати такий досконалий вигляд.

Однак я не хотіла бути висадженою з авто прямо тут, на трасі. 

— А ти? — знову озвалася я. — Хоч раз у житті робив щось абсолютно безглузде?

— Зараз саме цим і займаюся.

Я закотила очі.

— Це не рахується.

— Чому?

— Бо ти ухиляєшся від відповіді.

Він нічого не відповів і я сприйняла це як дозвіл продовжити.

— Ти хоч раз по-справжньому виходив із себе? 

— Сьогодні був близький до цього стану.

— Ти хочеш сказати, що це через мене?

Він ненадовго замислився.

— Можливо… — кутик його губ ледь смикнувся. — Удвох із моєю племінницею ви навіть святого з рівноваги виведете.

— Та ну тебе, — пробурчала я, але губи мимоволі розтягнулися в усмішці. — Чомусь мені здається, що ти не схожий на тих, хто кричить, грюкає дверима й трощить посуд.

Він ледь усміхається.

— Ти гадки не маєш, чого від мене можна очікувати, — сказав він спокійно. — Як і я від тебе. Ти тільки здаєшся сором’язливою тихонею. А насправді ще та штучка.

Я мимоволі почервоніла й поспішила змінити тему.

— До речі, я бачила у фільмах кімнати, де можна трощити все підряд. Посуд, меблі, телевізори… Я б із задоволенням туди сходила.

 — Навіть не сумніваюся.

 — Хочеш зі мною?

 — Ні.

 — Чому?

— Бо після сьогоднішнього я остаточно переконався в одній речі.

— І в якій же?

Він навіть не повернув голови.

— Ти навіжена.

Я розсміялася.

— Це зараз був комплімент?

— Хочеш — розцінюй так.

****

Єва

Я не спала.

Просто сиділа із заплющеними очима, тримаючи на колінах книжку. Коли Міра заговорила з Яном, вирішила не ворушитися. Нехай думають, що я заснула.

Взагалі-то це навіть зручно. Ніхто не звертає на мене уваги, зате я все чую.

Ян якийсь дивний. Якщо людина йому не подобається, він зазвичай або мовчить, або буркає щось коротке. А тут розмовляє. Ще й жартує.

Підозріло. З Мірою те саме. 

Вони весь день сперечалися. Я була майже впевнена, що до кінця дороги вони взагалі перестануть одне з одним говорити. А натомість балакають так, ніби знайомі сто років.

Я згадала книжку, яку купила сьогодні. Там головна героїня казала, що хороший детектив ніколи не робить поспішних висновків. Спочатку він збирає докази.

Доказів у мене поки що небагато,але щось тут точно відбувається.

І я обов'язково з'ясую що.