3.3

Щось надто довго Міра була у вбиральні. Я вже встиг купити Єві поїсти, а їй — каву. Не знаючи, яку саме вона п'є, взяв одразу дві — з молоком і без.

Племінниця тим часом знайшла собі нову жертву. Цього разу нею став чоловік із собакою, причому пес одразу отримав від Єви звання «дуже милого створіння». 

Судячи з виразу обличчя господаря, кількість запитань уже починала його лякати.

Мене ж більше хвилювало, чому Міра досі не повернулася.

Людей тут було небагато, тому коли жінка років шістдесяти обвела поглядом залу й голосно запитала:

— Тут є хтось із дівчиною у весільній сукні? Вона там у вбиральні плаче.

Я різко повернувся на ці її слова.

Касирка підняла голову, ще кілька жінок обернулися — і чомусь усі як одна дивилися на мене.

Чудово. Винуватця призначили за кілька секунд.

Я не знаю, чому — може, тому що ми приїхали разом, а може, тому що я був єдиним чоловіком поблизу, — але дуже виразне «ну то йди й зроби щось» я відчув у їхніх поглядах ще до того, як хтось озвучив це вголос.

Я поставив на столик стаканчики з кавою і покликав племінницю:

— Єво, йди сюди.

— Але я ще не навчила Банкі стояти на двох лапах!

— Скажи йому, що навчиш цьому трюку іншим разом. Іди.

Єва неохоче попрощалася з новим чотирилапим другом і підійшла до мене.

— Посидь тут, добре? Нікуди не йди. Я перевірю, що там із Мірою, і одразу повернуся.

— Добре.

— Ні кроку звідси. Ясно?

— Ясно, ясно. 

Біля дверей вбиральні я постукав. Тиша. 

Постукав ще раз. Бажання заходити туди у мене не було, та я все ж прочинив двері.

— Міро.

Нічого.

— Мирославо, я знаю, що ти там. Що сталося?

За кілька секунд почувся тихий, трохи захриплий голос:

— Усе нормально.

— Ага. Я чомусь так і подумав.

— Яне, іди, будь ласка.

Я кілька секунд мовчав.

— Вийди хоча б на хвилину.

— Навіщо?

— Щоб я переконався, що з тобою справді все гаразд.

Я вже думав, чи не постукати прямо у дверцята кабінки, коли клацнув замок і вони нарешті відчинилися.

Я старався поводитися невимушено, коли вона вийшла. Попри почервонілі від сліз очі й розмазану туш, трималася так, ніби все під контролем.

Я зрозумів, що всі заготовлені слова зараз звучатимуть безглуздо.

Вона мовчки стояла навпроти, стискаючи в руці телефон. Екран перетинала велика тріщина.

— Він більше не вмикається, — сказала вона й показала мені телефон. — Тепер у мене взагалі нічого немає.

І сльози знову навернулися на очі. Вона витерла очі тильною стороною долоні. Я відкрив рота, але так і не придумав нічого розумнішого за:

— Бачу.

— Я не можу тепер розплатитися. Ні тут, ні деінде. Усе було в телефоні. Картки, контакти, додатки — усе.

Вона опустила погляд на розбитий екран.

— Я не можу зняти житло. Не можу нікому подзвонити. У мене навіть грошей із собою немає.

— І ще, — вона трохи опустила плечі, — Я ніяк не можу зняти цю кляту сукню.

— Давай телефон. З ним розберемося пізніше. А із сукнею — зараз. Я допоможу.

Вона не поспішала відповідати. Лише дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, чи не жартую.

Я простягнув руку. Після короткого вагання вона віддала мені телефон.

— Повернися.

— Не думала, що чоловік, якого я знаю всього кілька годин, допомагатиме мені знімати весільну сукню.

— Повір, у моїх планах на сьогодні цього теж не було.

— Стривай. Ти серйозно думаєш, що я отак просто повернуся до тебе спиною?

— А що пропонуєш?

— Не знаю…

— Можемо стояти тут до ранку.

Кілька секунд вона дивилася на мене, ніби вирішувала, чи варто довіряти. Потім усе ж розвернулася.

Я обережно відвів її волосся набік, відкривши шию. Від неї ледь вловимо пахло квітковими парфумами. 

Чорт забирай, за все життя мені ще не доводилося розстібати весільну сукню.

Я намацав бігунок і потягнув його вниз. Він пройшов лише кілька сантиметрів і намертво став.

Звільнив зубці від ниток, що застрягли між ними, але за мить усе повторилося. Так ми й просувалися: кілька сантиметрів униз, пауза. 

Сукня повільно відкривала все більше її спини, а я дедалі частіше ловив себе на думці, що дивитися потрібно тільки на бігунок. 

— Чого так довго? — буркнула вона.

— Блискавку постійно заїдає, — відповів я, не відриваючи погляду від застібки. — Якщо вважаєш, що впораєшся швидше, то вперед. Тут уже страшенно спекотно.

— Тут працює кондиціонер, не вигадуй.

Я тільки фиркнув і знову взявся за блискавку.

Ще один ривок — і блискавка нарешті розійшлася до кінця. Точніше, трохи нижче її талії. Я мимоволі помітив плавний вигин стегна й вузьку смужку мережива. 

Дівчина відступила на крок і, повернувшись до мене обличчям, поспіхом схрестила руки на грудях, притримуючи розстебнуту сукню.

— Далі я сама.

— О, будь ласка. Я й не думав пропонувати свою активну участь у продовженні.

Її щоки злегка порожевіли.

Я відступив і відвернувся до дверей.

— Перевдягайся. Ми чекатимемо.

— Ян.

Я вже взявся за ручку дверей, але зупинився.

— Дякую, — сказала вона тихо. — За все.

Я не відповів — просто вийшов і прикрив за собою двері.