3.2

Заправка виявилася звичайною, з тих, яких десятки вздовж траси.

Кілька паливних колонок, невеликий магазин і кав'ярня з літнім майданчиком, де за пластиковими столиками вже сиділи люди. Для суботнього дня людей тут було напрочуд мало. 

Ян звернув на парковку й заглушив двигун.

— Виходимо, — сказав він. — У вас п'ятнадцять хвилин.

Мала вже смикала ручку дверцят.

— Яне, а я можу взяти чіпси?

— Ні.

— Тоді ведмежуйки?

— Ні.

— Морозиво?

— Євусику...

— Що?

— Ні.

— Ти знаєш ще якісь слова, крім «ні»?

Я швидко відвернулася до вікна, приховуючи усмішку.

Єва вискочила з машини першою. А наш водій обійшов авто, відчинив багажник і дістав дорожню сумку.

Покопавшись у ній кілька секунд, простягнув мені складену футболку й спортивні штани.

— Тримай.

Я взяла футболку. Звичайна, темно-сіра й явно завелика для мене.

— Дякую.

Він лише кивнув і попрямував до входу. Я все ж наздогнала його, попри важку весільну сукню. Щойно ми зайшли всередину, я відчула, як на мені зупиняються погляди. 

Ну так. Не щодня на заправку заходить наречена у брудній весільній сукні.

Я випростала спину, перехопила одяг зручніше й попрямувала до вбиральні.

Перевдягатися у вбиральні придорожньої заправки після втечі з власного весілля я точно не планувала.

Втім, день узагалі пішов не за планом, хоча туалет виявився маленьким і значно чистішим, ніж я очікувала.

Я повісила одяг Яна на гачок і нарешті наважилася ввімкнути телефон.

Поки він завантажувався, я нервово кусала губу. А коли екран нарешті ожив, мене накрила лавина пропущених дзвінків і повідомлень.

Вирішила, що Кирило заслуговує на те, щоб його повідомлення я прочитала першим.

“Міро, будь ласка, скажи де ти. Я нічого не розумію.”

Схилившись над раковиною у придорожній вбиральні, я почала друкувати відповідь своєму майже чоловікові.

«Кіре, я в порядку. Вибач мене... Я не змогла. Це не твоя провина, чуєш? Ти нічого поганого не зробив. Справа в мені. Я просто... не змогла».

Відправила і телефон завібрував майже одразу.

«Де ти зараз? Я приїду».

За повідомленням одразу пішов дзвінок. Я скинула виклик, швидко надрукувала:

«Не треба приїздити. Мені потрібен час. Я все поясню, обіцяю. Але не зараз». 

І відправила повідомлення й продовжила дивитися на екран.

Телефон знову завібрував у руці. Кирило.  Я не стала читати. Просто стиснула його в долоні й зайшла в кабінку, зачинивши за собою двері. 

А тоді мене нарешті прорвало. Сльози потекли самі собою, і саме в цей момент з'ясувалося, що туалетний папір закінчився. 

Довелося знову виходити.

Якась жінка біля раковини підозріло переводила погляд із мого заплаканого обличчя на весільну сукню, але, на щастя, нічого не сказала.

Я схопила кілька серветок і поспішила назад. 

Телефон знову завібрував. Я глянула на екран, щоб перевірити, від кого повідомлення, і тієї ж миті він вислизнув із пальців, ударився об плитку й відлетів убік.

Я підняла його й завмерла. Від місця удару по екрану розповзлася павутина тріщин.

От тоді я вже перестала стримуватися і розридалася. Сльози хлинули рікою. Начхавши на всі можливо існуючі тут штами мікробів, я всілася на сидіння унітазу й просто ридала. 

Я плакала не лише через те, що трапилося вранці. Я плакала за собою і тому, що вперше за довгий час перестала вдавати, що все добре.