3.1

Своїх проблем у мене було як у собаки бліх, і мені варто було б залишити нову супутницю у спокої. Але одне питання все-таки не йшло з голови.

— І що ти збираєшся робити далі? — запитав я якомога байдужіше.

Вона не відповіла одразу. Мовчала і дивилася у вікно.

— Вже є ідеї куди податися?

— Є кілька варіантів, — сказала нарешті.

Прозвучало непереконливо. Дуже непереконливо.  

— А що, як вона поїде з нами в табір? — раптом запропонувала Єва. — Це ж ідеальний варіант.

— Ні.

Я вже збився з рахунку, скільки разів за сьогодні вимовив це слово. Але Єва вперто робила вигляд, що його не чує.

— Який табір? — Міра перевела погляд із Єви на мене.

— Дитячий табір! — Єва аж підскочила на сидінні. — У Яна тепер такий є. Там поки нікого немає, але є будиночки, сосновий ліс і річка.

— І комарі розміром із горобців, — додав я. — А так, якщо вірити рекламному буклету, просто рай на землі.

— Не слухай його, — відмахнулася Єва. — Він бурчить із самого ранку.

— Це погана ідея.

— Чому?

— Тому що в Міри напевно є власні плани.

Я глянув у дзеркало, чекаючи, що вона зараз підтримає мене. Скаже, що їй є куди їхати, подякує за допомогу — і на цьому все.

Міра мовчала.

— Я ж правий? — запитав із натиском.

Ну ж бо. Допоможи мені.

Сигнал вона, здається, зрозуміла, але допомагати не поспішала.

— Ви серйозно запрошуєте мене з собою? — недовірливо перепитала дівчина.

— Ну так, — знизала плечима Єва. — Місця там багато. А ти щось умієш?

— У якому сенсі?

— Ну… співати? Танцювати? На гітарі грати?

— Готую добре.

— Чудово. Будеш годувати нас.

Я ледь не застогнав. Вона вже й роботу їй знайшла.

— Взагалі-то… — обережно почала дівчина. — Планів у мене не так багато, як може здатися.

— Бачиш? — миттєво пожвавилася Єва. — Я ж казала.

— Я й так перед вами у великому боргу. Ви вже допомогли мені більше, ніж мали б, — продовжила наша супутниця. — Просто висадіть мене десь по дорозі — і цього буде достатньо.

Ну нарешті нормальна, адекватна відповідь. Дякую.

— Але ти ж сама сказала, що ще не вирішила, куди поїдеш.

— Єво, пригальмуй. Узагалі-то рішення, кого запрошувати в табір, приймаю я. І було б непогано спочатку вирішити це зі мною.

— Та що тут вирішувати? — вона безтурботно махнула рукою.

Неймовірно. Це якесь стихійне лихо, а не дитина.

— Ще раз повторюю, — я підвищив голос рівно настільки, щоб вона зрозуміла, що цього разу я не жартую. — Ми їдемо туди у справах і надовго не затримаємося. І взагалі, Єво, ти могла б хоча б запитати мене, перш ніж запрошувати когось із нами.

— Яне, — вона повернулася до мене з виразом людини, якій доводиться пояснювати елементарні речі, — ти обіцяв мамі, що цілий тиждень я проведу на природі. Без гаджетів і телевізора.

Я мовчки стиснув кермо.

— Тож обіцянку доведеться виконувати. А якщо вже сидіти посеред лісу, то хоча б у цікавій компанії.

За останні десять хвилин Єва вже встигла запросити нашу попутницю в табір, знайти їй роботу і, схоже, вирішити питання з проживанням.

Що ж, росте хороший менеджер.

На щастя, попереду вже виднілася заправка.

Мені була потрібна кава. Терміново.

Якщо вам подобається ця історія, не забувайте підтримувати її вподобайками ❤️ Мені буде дуже приємно бачити, що ви читаєте й чекаєте на продовження.