3

Його холодний погляд дратував. Та як він сміє?

Легко засуджувати, коли не ти одного дня розумієш, що ледь не зробив найбільшу помилку у своєму житті.

Я відвернулася до вікна.

Місто давно залишилося позаду. За склом миготіли поля, лісосмуги й поодинокі села. Кондиціонер тихо гудів, рятуючи від спеки.

Кирило. О Господи. Треба було хоча б щось йому написати. Але всі розумні думки залишили мене ще зранку.

Я сперлася потилицею на підголівник і нишком поглянула на водія.

Коротке волосся, проста футболка, жодних дорогих годинників чи інших ознак чоловіка, який звик демонструвати свій статус. Зовсім не схожий на чоловіків із оточення Кирила.

Потім мої думки переключилися на дівчинку. Ця мала гостра на язик, без гальм і, схоже, зовсім не знайома зі словом «делікатність». Але в її запитаннях не відчувалося ні злості, ні осуду — лише цікавість. Така відверта й безпосередня, на яку здатні тільки діти.

Цікаво, він її батько?

На вигляд дівчинці було років тринадцять. Але вона називала його на ім'я.

Хоча хто їх знає. У кожній родині свої дивакуваті правила і своя особлива логіка, яку сторонній людині все одно не зрозуміти.

Від розмірковувань мене відволік власний шлунок, який вирішив голосно нагадати, що сьогодні я про нього взагалі забула. 

— Коли ти їла востаннє? — виявилося, не тільки я почула цей гучний протест. Єва теж.

Я трохи замислилася, згадуючи, коли ж то було, а потім відповіла:

— Мабуть, учора ввечері.

— Учора? — Єва округлила очі. — Як ти стільки витримала?

— Виявляється, весілля не дуже сприяє нормальному харчуванню.

Я відкинулася на сидіння. Що я взагалі роблю?

Ми їхали мовчки кілька хвилин. Єва, що було дивно, теж мовчала. Мабуть, у неї нарешті закінчилися запитання.

Краєм ока я помітила рух з боку водія.

— Тримай, — почувся його голос.

Я опустила очі й побачила щось схоже на шоколадний батончик.

— Що це? — спитала я.

— Протеїновий батончик, — відповів чоловік. — Ти голодна. З'їж.

Я розгорнула обгортку, відкусила шматочок і мимоволі заплющила очі.

— Ммм…

— Заради Бога, тримай себе в руках, — пробурмотів Ян.

Я ковтнула й усміхнулася.

— Вибач. Просто це неймовірно смачно.

Він лише похитав головою.

— Дякую.

На диво, після одного батончика світ уже заграв новими фарбами.

Я ще дожовувала батончик, коли Єва, яка весь цей час підозріло мовчала, нарешті озвалася:

— Слухай, — вона окинула мене уважним поглядом з ніг до голови, — тебе треба перевдягти.

Я опустила очі на свою сукню.

Дівчинка мала рацію.

Поділ був у пилюці, мереживо подекуди порвалося, а від ідеальної нареченої, яку кілька годин тому збирали на весілля, залишилися хіба що спогади.

— У мене з собою нічого немає… — розгублено відповіла я. — Та й нічого страшного. Якийсь час побуду так.

— Цього разу я згоден із Євою. Тобі справді варто переодягнутися.

Я здивовано звела брови. Виявляється, він таки стежив за тим, що відбувається на задньому сидінні.

Заплющила очі на секунду, а тоді глянула на нього.  Усе в цьому чоловіку — від холодного погляду до вперто стиснутих губ — здавалося надто суворим.

— Ти збираєшся читати мені лекцію про зовнішній вигляд?

— Не моя справа, як ти виглядаєш.

— Справді? А кілька хвилин тому ти досить охоче висловлював свою думку про моє життя.

— Це було інше.

— Ну звісно.

Я знову глянула на свою сукню. Переодягнутися хотілося страшенно, але й так здавалося, що за останню годину я принесла цим людям достатньо клопоту.

— Не хочу створювати вам ще більше незручностей.

— Повір, після того як ти мало не кинулася мені під колеса, зупинитися, щоб ти переодягнулася — найменша з незручностей.

— Я не кидалася тобі під колеса.

— Звісно, — протягнув він.

Я закотила очі.

— Ти завжди такий гостинний із випадковими жінками, яких підбираєш на трасі?

— Я не підбираю випадкових жінок на трасі.

— Треба ж. А я вже подумала, що це в тебе хобі.

— Можеш не хвилюватися. Ти перша й, сподіваюся, остання.

— Хочеш сказати, що мені пощастило. 

Він кинув на мене короткий погляд у дзеркало — і цього разу затримав його на секунду довше, ніж того вимагала розмова.

— Назвемо це так.

Єва переводила погляд з мене на Яна й усміхалася так, ніби щойно побачила щось надзвичайно цікаве.

— Яне, — нарешті озвалася вона. — У тебе ж у багажнику є дорожня сумка.

— Є.

— І запасний одяг?

Він глянув на неї, ще не розуміючи, до чого вона веде.

— Єво...

— Що «Єво»? Сам сказав, що Мірі треба переодягнутися.

— Я сказав, що зупинитися для цього не проблема.

— От і чудово. Значить, проблеми нема.

Він тихо видихнув.

— Там є футболка і спортивні штани.

— Бачиш? — Єва задоволено повернулася до мене. — Зупинимося на заправці, переодягнешся і нормально поїси.

Вона ще раз оглянула мене з голови до ніг.

— І взагалі тобі треба трохи прийти до тями.

Я кілька секунд дивилася на неї.

— Скільки тобі років?

— Дванадцять.

— Ти напрочуд розсудлива для свого віку.

Єва знизала плечима.

— Просто хтось же має бути тут дорослим.

У дзеркалі я впіймала погляд Яна.

Він дивився на дорогу, але але усмішку все-таки не стримав.

Події книги лише починають розвиватись, тож додавайте книгу до бібліотеки  та підписуйтесь на мою сторінку!