2.1

Коли я сказав дівчині, що ми поспішаємо, — збрехав. Насправді поспішати було нікуди.

Цю поїздку я відкладав на «потім» уже занадто довго. Можливо, тому що потрібно було їхати приймати спадок від бабусі, якої ніколи не бачив.

Звучить солідно, правда? Одразу уявляється адвокат із серйозним обличчям, який зачитує заповіт. Квартира в центрі міста, старовинний родинний будинок або рахунок у швейцарському банку з багатьма нулями. 

Але ні, мені дістався дитячий табір.

Тепер я «щасливий» власник старого дитячого табору десь посеред лісу — з будиночками, які давно потребували ремонту, застарілим інвентарем і, найімовірніше, незліченними зграями комарів. 

А ще купою запитань. Наприклад, чому жінка, про яку в нашій родині воліли не згадувати, залишила все саме мені.

Я кинув погляд у дзеркало заднього виду. Тепер до цього переліку додалася ще й наречена-втікачка.

Єва не протрималась мовчки й хвилини.

— А як тебе звати? — почулося з заднього сидіння.

— Мирослава. Міра.

— А мене Єва. А це мій дядько Ян, — вона тицьнула пальцем у мій бік. — Ось і познайомилися. А чому ти втекла з весілля?

Дівчина закусила губу, розмірковуючи, що відповісти моїй племінниці.

— Єво, — грізно сказав я.

— Що? Я просто питаю.

— Це не твоя справа.

— Як це не моя? Вона ж їде з нами. Значить, трошки моя.

Я відкрив рота, щоб заперечити, але так і не знайшов, що сказати. У Єви завжди знаходився аргумент, після якого сперечатися ставало безглуздо. 

— Він тебе скривдив? — не вгавала Єва. — Наречений? Бо якщо скривдив — то правильно, що втекла. Я б теж утекла. Ну, якби виходила заміж. Але я не збираюся. Принаймні до двадцяти п'яти. А може й довше. 

На губах незнайомки нарешті з'явилася посмішка. 

Я постукував пальцями по керму. Може, Єва й лізла не у свої справи, але цього разу мені теж було цікаво почути відповідь. Якщо наречений справді її скривдив, я хоча б міг зрозуміти, чому вона втекла. 

— Він мене не кривдив. — Вона замовкла на секунду. — Просто… я дуже довго переконувала себе, що все роблю правильно. А сьогодні зрозуміла, що, мабуть, весь цей час брехала сама собі.

— Тобто ти його не кохала? — миттєво підхопила Єва.

Відчувши на собі мій погляд, дівчина тільки знизала плечима.

— Не знаю, — нарешті сказала вона.

— Як це? — у голосі моєї племінниці прозвучало щире здивування. — Мама каже, що ти одразу розумієш, що кохаєш людину.

Вона відвела погляд у вікно.

— Ось так. Коли ми познайомилися, мені здавалося, що я його кохаю.

— А виявилося, що ні?

Міра сумно всміхнулася.

— Схоже на те.

Єва насупилася.

— Ти вагітна?

— Єво, — я вже не міг витримати цього допиту.

— А що тут такого? Мама казала тітці Альбіні, що половина людей одружується тільки тому, що хтось завагітнів.

— Це мама з тобою такі теми обговорює?

— То що, Міро, ти вагітна?

— Ні, я не вагітна, — дівчині було не дуже зручно від Євиних запитань, але вона трималася впевнено.

— Дорослі дивні. А скажи… ні, стривай, не те. Ти планувала втечу чи це було таке кіношне шаленство? Як це взагалі було? Страшно?

— Несподівано, — після короткої паузи відповіла Міра. — І, мабуть, трохи божевільно.

— І нерозумно, — не втримався я. — Я думав, що люди ще не втратили здатність розмовляти один з одним.

— Але цікаво? — не вгавала Єва.

— Знаєш… так.

Я пирхнув.

— Тобі було цікаво? А ти подумала, що зараз відчуває твій наречений? Ти просто втекла, нічого йому не пояснивши.

Посмішка миттєво зникла з її обличчя. Кілька секунд вона мовчала, а потім підняла погляд і подивилася на мене через дзеркало заднього виду.

— Гадаєш, я про це не думала? — вперше за весь час у її голосі з'явилося роздратування. — Думаєш, мені було легко?

— Я цього не казав.

— Якщо ми тут уже роздаємо оцінки, то, може, ти хочеш почути мої? Я теж дещо встигла про тебе зрозуміти за п'ять хвилин знайомства.

Гаразд. Схоже, зі світською бесідою покінчено.

— Не хочу. І не забувай, будь ласка, що це не я напросився до тебе в машину.

Подвійне фиркання із заднього сидіння підказало, що обидві мої пасажирки таку позицію не поділяють.

Я перевів погляд на дорогу, але за мить знову зловив себе на тому, що дивлюся в дзеркало заднього виду. Дивно — ще п'ять хвилин тому вона виглядала як розгублена наречена-втікачка, а тепер, коли роздратовано супила брови й дивилася на мене у відповідь, у ній раптом проступило щось живе, вперте. Мені навіть довелося змусити себе перевести погляд назад на дорогу.

Втім, це нічого не змінювало. Ми просто випадково опинилися в одній машині.

Рано чи пізно я висаджу її на якійсь заправці, дам трохи грошей — і на цьому все закінчиться.

Принаймні саме так мені тоді здавалося.