1.1

Я втекла. Просто взяла й утекла з власного весілля.

На губах сама собою з'явилася усмішка.

— Оце я дала, — прошепотіла я сама собі.

Страшно було? Дуже. І соромно, якщо вже бути чесною, теж.

Особливо якщо згадати, що зараз відбуватиметься там. Бідний Кирило, а гості…, а мама.

Ой, мама...

Я навіть сповільнила крок. Ні, про це зараз краще не думати.

За останні п'ять хвилин я вже встигла зірвати власне весілля, підставити нареченого, осоромити матір і стати головною темою для обговорень щонайменше у двох родинах.

Яка шалена продуктивність!

Кімнатка нареченої виявилася дуже вдало захованою за корпусом готелю. І саме зараз це було моїм найбільшим щастям.

Від неї вели дві доріжки. Одна — до прикрашеної квітами арки, де на мене чекали всі ці чудові люди. Інша — до непримітної хвіртки в огорожі. Дивно, але цього разу вибір дався мені напрочуд легко.

Сукня заважала рухатися, я підібрала подол і попри те, що підбори грузли в гравії, йшла вперед. Гілка зачепила пасмо волосся, і кілька неслухняних локонів вирвалися з ретельно вкладеної зачіски.

Ну й нехай. Сьогодні я вже зіпсувала дещо важливіше за зачіску.

За деревами вже починався приватний сектор.

Якщо пам'ять мене не підводила, десь попереду мала бути траса, і якщо вдасться прослизнути, можливо, я спіймаю машину, яка відвезе куди завгодно — аби тільки подалі звідси.

Про те, що буде далі, я вирішила подумати потім. Та й грець із ним. 

Від однієї думки, що доведеться повернутися назад, мене кидає в жах. Я не хочу прожити життя поруч із "правильною", але не своєю людиною. Не хочу розчинитися в чужих планах і одного дня прокинутися з думкою, що все життя прожила не так. 

Десь за деревами виднілися приватні будинки. З різних дворів долинав гавкіт собак.

Попереду побачила двох підлітків на велосипедах.

— Хлопці, як мені вийти до траси?

Один із них уважно подивився на мене, потім на сукню, потім знову на мене.

— Прямо, потім праворуч, і десь із кілометр доведеться пройти.

— Дякую, бувайте!

Вони щось кричали мені вслід та я вже не слухала. Здавалося, ніщо мене не зупинить.

Але — не так сталося, як гадалося.

Я наступила на камінець, підбори поїхали вбік — і вже за мить лежала в пилюці.

— Прекрасно, — пробурмотіла, підводячись на лікті. 

Я гірко всміхнулася, бо на очі вже наверталися сльози. 

— Найепічніша втеча з весілля.

Встала, обтрусила руки від пилюки і опустила голову, щоб подивитися на себе. Видовище ще те…

Шум траси ставав дедалі гучнішим, і я зрозуміла, що майже дісталася. І вже за кілька хвилин між деревами замайоріла дорога.

Я вийшла на узбіччя й підняла руку. Перша машина промчала повз. Друга, п’ята… Якщо чесно, я їх розуміла. Побачивши на трасі дівчину в брудній весільній сукні, я б теж добре подумала, перш ніж зупинятися.

А що, якщо ніхто так і не зупиниться? Я озирнулася через плече.

Здавалося, варто мені затриматися тут ще на кілька хвилин — і з-за дерев з'явиться Кирило. Або мама. Або, що ще гірше, вони з'являться разом із гостями.

Тож коли на горизонті показалася чергова машина, я зробила єдине, що в ту мить здалося мені хорошою ідеєю. Ступила просто на дорогу.

Автомобіль загальмував із пронизливим скреготом і судячи з виразу обличчя водія, зараз я почую усе, що він думає про людей, які раптом вирішили перевірити справність гальм його автівки.

Любі читачі, вітаю вас у моїй першій книзі! ❤️

Запрошую вас провести літо разом із Мирославою, яка мала розпочати нове життя з весілля, але в останню мить вирішила, що втеча — значно кращий варіант. Вона ще не знає, куди приведе її це рішення і кого зовсім скоро зустріне на своєму шляху.

Попереду на нас чекають літо, багато кумедних ситуацій, нові знайомства і, звісно ж, кохання. Сподіваюся, ця історія подарує вам гарний настрій й те саме приємне відчуття літньої безтурботності.

Дякую, що розпочинаєте цю історію разом зі мною та буду дуже рада вашим першим враженням у коментарях.

Щоб не пропустити нові частини, додавайте книгу до бібліотеки:)