Розділ 30. Звільнення

Катя:

-Катю! Катю, та зачекай на хвилиночку!,- позаду мене лунає жіночий голос, але я намагаюся не звертати та продовжує йти збирати свої речі з робочого столу,- Нарешті тебе наздогнала. Може ти мені спочатку щось поясниш?

-Ти про що? Я нічого нікому не зобовʼязана пояснювати,- кладу перед собою пусту коробку на стіл і поступово починаю діставати речі з тумбочки, якісь папки та старі забуті папери, блокноти.

-Катю, яка тебе муха вкусила? Що значить ти звільняєшся?,- перепитує мене подруга. Розумію для неї це теж неочікувано.

-Так буде краще,- говорю ледь тихо та злегка спостерігаю в сторону кабінету Павла Олексійовича та одразу на подругу,- Розумієш, Юль, так дійсно буде краще. Я більше так не можу.

-Та ж вчора було все добре…

-Ні, нічого доброго. Все з цим покінчено,- випадково нерозумно вдаряю коробкою об стіл, це виходить через мої емоції, заспокоївшись кажу більш спокійніше до неї,- Вибач, я напевно краще піду.

-Катю, а твої речі?,- каже мені в слід, а я відповідаю не розвертаючись, бо лише змогла забрати свою сумку з крісла.

-Я потім їх заберу,- я хочу чим скоріше втекти звідси. Що він, що його сестра, що ця робота на даний момент мене все роздратовує, від цього мені хочеться одночасно кричати від злості, а з іншої сторони впасти на коліна і ревіти до останніх сил, поки не зможу заснути. Куди ще гірше можна впасти, щоб сховати свої істинні почуття до цього всього?

Рішення про звільнення прийшло до мене не одразу, напевно вже тоді коли на одинці я сама допивала пляшку вина з нашого невдалого романтичного вечора. Вино закрутило мені голову, та правда не надовго воно вгамувало мою біль, яке закарбувалося в грудях. Під ранок, я остаточно вирішила викинути все, що повʼязано з ним, а особливо його з мого життя. Цікаво чи взагалі мені це вдасться? Бо сьогодні коли знову зазирнула в ці сірі очі, я втратила на мить себе та свій ідіотський план. Після розмови з Юлею мені в коридорі до ліфту закрутилася голова, то напевно через нерви та хвилювання, або все ж таки через те, що зранку нічого не змогла заставити себе поїсти. Тому вирішила піти до вбиральні, щоб привести себе до тями та вмитися холодною водою. Це була хороша ідея, бо після цього мені стало трішки краще. Спостерігаю за собою в дзеркало та розумію, що навряд чи мені вдасться приховувати себе за маскою сильної, коли на душі так жахливо та паршиво. Як тільки побачила в дверях вбиральні знайому мені особистість, то знову почало нагнітати спогади. Здається ця картина вже була, не вже в мене дежавю?

-Хм, не вже це ти? Так одразу не впізнала тебе,- кладе поряд сумку біля ще одної раковини, та дістає з неї чорний тюбик з помадою.

-Я теж рада вас бачити, Світлано,- говорю їй дивлячись на неї через своє дзеркало, змиваю руки від мила та беру паперовий рушник.

-Ти мене навіть не запитаєш, що я тут роблю у вашому офісі?,- не відривається від малювань своїх прекрасних губ звертається до мене.

-Мене це не цікавить,- викидаю в мусор папір, підіймаю свою сумку та говорю дійсно байдуже, прикладаю сумку до себе на плече та на останок перед виходом вирішила ще раз на себе заглянути.

-Та не вже?,- відірвалася вона від дзеркала та дивиться в мою сторону. Я так не хочу сьогодні витрачати останні сили ще на цю мадам, що просто мовчу,- Ми з Пашою знову проведемо день разом, як і вчора.

-Ммм, та що ти кажеш,- виходить з сарказмом, але я не можу витримати цієї посмішки на її обличчі, підходжу ближче та поправляю їй пасмо волосся з плеча назад, вона цього не очікувала та я продовжувала говорити і злегка хлопаю долонею по плечу пару раз,- Не засмучуйся, дорогенька моя, ти з ним може і проводиш цілий день, але цілу ніч він проводить зі мною в ліжку, бо здається ти з цим не справляєшся,- знаю, що не правда. Та може краще, що вона не знатиме, що ми розійшлися. Я хотіла її провчити, хоч якось.

-Та ти… Ах ти, ти…- починає нервово до мене звертатися, а мені так приємно. Здається я змогла виконати задумане.

-Мені все-о-дно, що ти скажеш,- відходжу від неї, йду в сторону до виходу.

-Я ж тебе попереджала, що він мій! Я тобі і записку підкинула, і підставляла твої плани на роботі, і навіть вживу тебе теж попереджала,- від її слів мене розвернуло назад. Так це все виявляється вона робила? От хто допомагав його сестрі. Я здивована, але не подаю вигляду,- Навіть з подругою виставили тебе останньою поганню. Що ще тобі зробити, щоб до тебе дійшло, що він тільки мій!?

-Мені тебе шкода,- говорю спокійно, тримаючи себе в руках,- Ти заради нього готова на самі дурні та нікчемні вчинки, але ти ніяк не можеш зрозуміти, що ти йому більше не потрібна.

-Слідкуй, що ти говориш зі мною. Я йому потрібна!,- майже кричить на мене, кидає помаду об підлогу, зривається та нервово шукає щось в своїй сумці. Я дивлюся на це, як на якийсь цирк. Вона не може знайти та просто перевертає сумку і висипається все на стільницю біля раковини, знаходить телефон та тикає мені ним перед моїми очима,- Зараз одне моє слово, і Оксана тебе вижене з компанії під три чорти. От будеш бачити, я зрівняю тебе зі землею.

-Роби, що хочеш,- не витримую її присутності покидаю приміщення вбиральні, залишаючи її так і розгніваною. Напевно вона ще не знає останні новини. Дійсно шкода її.

Ліфт опустився на перший поверх, в грудях зжимає. Ні не від розмови з цією ненормальною. Навпаки я розумію, що більше не повернусь на роботу мрії. Я любила створювати та розвивати свої вміння, а скільки моментів та проектів зроблені за цей період. Я буду сумувати за цим всім. Та навряд чи мені вдасться знайти роботу схожу на цю, особливо з такими чудовими людьми в колективі з якими я працювала та дружила. Вийшла на вулицю, останній раз поглянула на будівлю, а в думках прийшло тільки одне. І що мені тепер робити далі? В руках задзвенів телефон, а не екрані вибило «костюмер візажист Вікуся». Здається мені прийдеться її переписати в телефонній книзі. Все ж таки одразу підіймаю слухавку.