Розділ 1. Новий керівник

Катя:

Зазвичай кажуть люди «ранок добрий». Та дивлячись, як я прокинулася: розкинула ноги та руки, як морська зірка на своєму ліжку. А в голові так стріляло, нагадуючи про вчорашні посиденьки з подругою. Це ж треба було так напитися? Як ми з нею взагалі додому добралися?

Ще з університету ми з нею дружимо та разом знімаємо житло. В центрі міста велика оплата за оренду, а ми знайшли неймовірну двокімнатну квартиру, неподалік від нашої роботи. Хто б міг подумати, що дві зовсім різні дівчини можуть вжитися разом? Але, що ж ми так вчора святкували? Я і не можу так швидко пригадати, бо голова дуже розколюється навпіл. Вирішила більше не терпіти цю нестерпну біль та встати з тепленького ліжка і шукати таблетку від голови. Глянувши на часи в кімнаті розумію, що поніжитися в ліжечку як у вихідний день не зможу, а тільки одне прозріння на думку впало і аж підскочила з криками:

- Ми проспали!! Ти чуєш, ми проспали!,- вибігаю в коридор вся знервована та одягнута в вчорашній футболці, а на голові хто зна що. Залітаю з невловимим криком до подруги в кімнату:

- Юлька, Юлька! Ми проспали, вставай бігом! - стягую з неї ковдру.

- Нууу, мам. Ще пʼять хвилиночок,- не розплющила очі таке змогла сонно промовити. А я аж розсміялася.

-Юля, от зараз ми запізнимось на роботу і буде нам «весело», але не так як вчора,- доречі про вчорашнє, нагадалось мені як вона мене потягнула з собою в той клуб на вечірку. Поступово згадуються  фрагменти вчорашньої посиденьки та ті незабутні сірі очі, які зваблювали мене…

- Ааауу! Ти тут? Катю?- клацає пальцями перед моїми очима.- Ти заставила мене прокинутися, а сама ще десь літаєш?

- Ой, точно! Полетіли ж на роботу. Я побігла збиратися!

- А каву ми встигнемо випити? Бо так мені погано щось, може краще я вдома залишуся? - ніби невинним поглядом дивиться на мене. І мило посміхається. Але махнула їй головою, що ні та й побігла збиратись.

Бігом у вже у ванні намагаюсь привести себе до ладу, потім бігаю зі зубною щіткою в руці і думаю, що бігом натягнути на себе. А голова так розколюється, що словами не передати. На стрімголов роблю легкий макіяж, накручую волосся в гульку та лечу в коридор одягти куртку і взуття. Дивуюся, як Юля швидше за мене одягнулася, але нічого не кажу, без зайвих слів ми вибігаємо з будинку. Добре, що до робити всього лиш дві зупинки. Ми швидко йдемо так ніби за нами хтось біжить. Але дивлячись на годинник, до робочого часу залишилося всього 15 хвилин, ми не мали право запізнитися. Ще однієї догани на роботі нам не потрібно було.

- Кать , я не встигаю за тобою! Ти дуже швидко йдеш - ледве дихаючи сказала вона.

- Сонце, а може ще текіли? - усміхаючись кажу я, добре що мені вже трішки краще стало після ранішнього.

- Ооо я б не відмовилась! Хто ж це вчора був запропонував?

- Хто , хто? Ти ж і запропонувала, але не мені а тим двом чоловікам за баром,- нагадалось мені як Юлька ледве тримаючись на ногах хотіла познайомитися з чоловіками..

Засміялися ми і забігли до будівлі. Ми працювали на одній роботі, завжди могли допомогти одне одному та прикрити на роботі в одній рекламній фірмі. Ми тут були на практиці від університету і так залишились працювати. Поки доходили до ліфту, він  майже закривався, Юлька змогла зупинити його, і ми змогли на нього сісти вчасно.

Через пару хвилин відкрилися двері на одному із поверхів. Якщо не помиляюся поверх відділів кадрів. Люди вийшли, а нам було потрібно підійматися на поверх вище. Але від побачених людей, які заходили до нас в ліфт, я завмерла на місці. Ці очі, ці темно-сірі очі! Такі ж знайомі очі! Вони знову дивляться на мене..

Впустивши свої очі, я чекала коли ж відкриються двері цього  ліфта. Дихати було важко, а серце ніби зараз вистрибне з грудей. Напевно ж всім навкруги чути, як воно шалено бʼється. І це все через знайомі очі чоловіка. Ні, це не він! А чи все ж таки він? Очі невгамовно дивляться на двері, щоки червоні як буряк, а на думці лиш одне. Якщо це справді він то, що він тут робить? Лиш коли відкрилися двері ліфту, я взявши подругу під руку чим швидше звідти вийшла, попрямувала на своє робоче місце навіть не озираючись.

- Катрусю, що ти так летиш? Ти можеш вже спокійно видихнути, ми ж встигли на роботу. - Здивовано дивиться на мене подруга.

- Ти, що його не впізнала? - Запитую її я.

- Кого?,- нервово озирається навколо,- Кого я мала впізнати? Я щось не розумію про що ти, бо сьогодні мене памʼять підводить.

- Звичайно підводить, бо треба було менше вчора нам пити, - огризаюся я, - Надіюся він мене не впізнав.

- Та хто? Я щось не розумію,- ще раз перепитує мене.

- Забудь. Значить це не так важливо,- я то розумію, що вона зараз дійсно не жартує та може дійсно не памʼятає.

- Побігли краще на нараду до Сергія Олександровича.

 Відкривши двері до зали конференцій побачили багато працівників, які вже зайняли свої місця. Залишилися пару вільних місць. І ми зайняли місця навпроти вікон, де видніється дуже гарний краєвид на парк з вікна багатоповерхівки. Ми часто буває прогулюємося цим парком після роботи. Не вдалося мені відволіктися від думок як всі піднялися зі своїх місць, щоб привітатися з керівником відділу.

Піднявши очі я знову завмерла на місці. Перед нами стояв Сергій Олександрович і незнайомий мені чоловік з вчорашнього дня. Так, це точно був він. Він одягнутий в темно-синій костюм з світло-голубим відтінком сорочкою. Його строгий погляд і суворий вираз обличчя, таке відчуття що він зараз дуже розлючений, лише й те і робить, що пронизує мене поглядом. Не таким як вчора.. І взагалі, що він тут забув? Він поглянув на руці часи, і кивнув нашому керівництву. Сергій Олександрович почав нараду, підвівся зі свого стільця і ближче підійшов до нього.

- Всім доброго ранку! Сьогодні в нас багато роботи і багато змін.- Сказав він. - Хочу вас познайомити з новою людиною в нашому світі.- Показує на чоловіка.

- Я Павло Олексійович, буду працювати поки що, замість Оксани Василівної, - сказав все як на одному подиху, - Зараз я б хотів послухати проєкти і з чим буду мати справу.