Розділ 19

Теодор

Амалія вмостилася на колінах Арі, з тим самим мімічним виразом обличчя, що й в Ернеста, коли він дивиться на рахунок у ресторані — зосереджено й трохи прискіпливо. Аріана щось шепоче їй на вушко, усміхається, цілує в маківку — і я буквально відчуваю, як у мене стискається грудна клітка.

І, чорт забирай, не через Амалію.

Легкий вітерець грався з волоссям Аріани, вона сиділа поряд в рожевій сукні й бейсболці, і виглядала… до біса як? Прекрасною. Недосяжною. І небезпечною. Не в тому сенсі, що могла вдарити мене виделкою, хоча — цілком могла. Я відвертаюся і кладу руку на бильце тераси, холодне, металеве — аби хоч трохи остудити себе. З цього кафе був справді чудовий вигляд — сонце позолочувало дахи, а десь унизу гуділо місто. Але скільки б я не вдивлявся в обрій, від внутрішнього гудіння не рятувало. У мене чесалися руки. Я хотів... я не знаю. Брешу, знаю. Просто торкнутися. Покласти долоню на її коліно. Взяти за руку. Провести пальцями по щоках, коли вона сміється. Довбаний мозок, який змовився з серцем.

Я запросив Іллю та Злату, бо бути наодинці з Арі — це мука, особливо, бути з нею в одному приміщенні. А ще — після кожної зустрічі з Іларієм у мені залишається важке, тупе щеміння. Я не можу взяти його до себе. І дати йому те, чого йому не вистачає... Єдине, що я можу — це оплачувати його лікування. Щоразу це здається нічогісінько. Як крапля у прірву. Мені просто треба відволіктись.

— Тео? — голос Іллі змушує мене повертатися.

— А? — блимаю.

— Кажу, в тебе або дуже глибока думка, або ти знову рахуєш, скільки там поверхів у будинку навпроти, — хмикає він.

— Там двадцять сім, — буркнув я автоматично. — Або двадцять вісім, якщо рахувати технічний поверх.

До нас нарешті підійшла офіціантка, рятуючи мене. У неї була така втомлена аура, що я на мить відчув до неї емпатію — до появи в моєму житті Аріани я теж так виглядав у понеділок вранці.

— Що бажаєте? — запитує, виймаючи блокнот.

— Бокал просеко, будь ласка, — впевнено каже Аріана, навіть не озираючись на мене.

Я повертаю до неї голову, злегка підіймаючи брову.

— А ти снідала сьогодні?

— Хмм... технічно? Ні. Але я випила каву. Це ж рахується?

— Рахується, якщо ти кактус, — бурчу. — А записку ти, бачу, не читала?

— Я була зайнятою, — мовила Аріана, уникаючи мого погляду. Нижня губа злегка виступає вперед — підозріло. Вона мені бреше.

Я повертаюся до офіціантки.

— Для неї — сирники, і полуничне варення. І, будь ласка, склянку ананасового соку. Без просеко.

— А для вас? — уточнює офіціантка.

— Газованої води. І... круасан з шоколадом, дякую, — додаю.

Амалія почала агукати, розмахуючи ручками, і Арі обережно погладила її по спинці.

— Вона така мила, — промовила офіціантка, захоплено дивлячись на дитину. — Скільки їй?

— П’ять місяців, — озвався Ілля. — І вона не їхня, якщо що.

— Уточнення вартісне, дякую, — саркастично промовив я.

Офіціантка приймає замовлення та йде. Арі повертається до мене, звужуючи очі.

— Взагалі, я не зрозуміла, чому це ти вказуєш, що мені їсти? — тоном, який мав би звучати грізно, але з бейсболкою набік і рожевою сукнею вона виглядала занадто мило.

— Бо я лікар, — знизую плечима. — А ти — людина, яка подумала, що кава — це сніданок. І ще просеко замовила. О дванадцятій годині дня.

— Це називається «бранч», — огризається вона, але усміхається.

Ілля пирскає зі свого боку.

— Ви такі сімейні. Хоч зараз на упаковку дитячого харчування.

— Златопольський, — озивається Злата, не підіймаючи очей з телефону, —  не лізь у чужі відносини.

— Гей! — Аріана кидає в неї серветкою, влучаючи прямо в лоб. — Які ще «відносини»?

— Ти щойно кинула в мене серветку? — Злата нарешті підіймає погляд, підозріло примружується.

— Ні, це зробив Тео, — невинно каже Аріана, навіть не кліпаючи. І поки Злата переводить на мене погляд із таким виразом, ніби зараз кине не серветкою, а своєю кавою, я, замість виправдовуватися, просто кладу руку на голову Арі й повертаю її до себе.

— Не підставляй лікаря, — кажу їй пошепки.

— Але ж ти був моїм спільником, — вона усміхається мені куточками вуст, і в очах з’являється іскра. — Ми — команда.

І я не знаю, як реагувати. Хочеться або розсміятись, або поцілувати. Обираю перше — небезпечніше друге.

— Команда, кажеш… — я скептично хмикаю, все ще тримаючи долоню на її маківці. Чесно кажучи, я сподіваюся потримати її стільки, скільки вона дозволить. — Тоді треба якось розділити відповідальність. Якщо Злата зараз таки кидається кавою, половина має дістатись тобі.

— Але ж ти джентльмен, Теодоре? — нахиляє голову та мило кліпає. І ці очі…

— Всі ми дорослі люди. Просто не будемо провокувати Злату, — попереджає Ілля, і простягає серветку, ніби білий прапор.