Розділ 18

Аріана

— Амалія, — шепочу, — ми пройшли багато. Ми подолали сльози. Твої, мої, знову твої. Ми пережили спробу з’їсти шкарпетку, атаку брязкальця по моєму носику й твій бій з пляшкою, який ти виграла. Але ми вижили. Ми сильні. Ми...

Я не встигаю завершити свою героїчну тираду, бо в цей момент Амалія — ця чарівна, пухка, мила істота з обличчям невинності робить дуже неприємну річ.

— Що?! Ні-і-і… — я опускаю погляд. Амалія невинно зітхає. І я бачу, як по моїй футболці — Теодоровій футболці — розливається маленьке, тепле… озеро. Так, я ще не встигла переодягнутися зранку.

— Що, знову, Аріано? — лунає з коридору знайомий голос. Голос Теодора, а з ним — ще два.

— Боже, та ти знущаєшся… — прошепотіла я.

Повільно повертаюсь у бік, в проході стоять троє: Тео, Ілля та Злата. Всі з обличчями, як у туристів, які заблукали в зоопарку і щойно побачили носорога, що вирішив паритися в фонтані. Тео зупиняється першим, погляд спускається вниз — на футболку, потім — на мене, потім — знову вниз. Він кліпає.

— Не знаю, що мене більше дивує: те, що у неї на лобі зізнання в коханні, чи жовте плямко на білій футболці, — Ілля видає звук, схожий на кашель, але явно це спроба задушити сміх. Не дуже вдала спроба. — О Господи… вона… вона обмочена… любов’ю.

Я надуваю щоки. Якийсь у мене невдалий період. Не знаю, що там, кішка перебігла дорогу, чи Меркурій не в тій фазі, або зірки розбіглися хто куди.

— Я обмочена любов’ю?! — перепитую я, глянувши на Іллю так, що він на секунду втрачає дар мови. — Дуже по-дорослому, Ілля, ти точно хочеш дожити до завтрашнього дня?

Злата ховає обличчя в долоні, спираючись на Іллю, який її погладжує, плечі здригаються — вона мовчки сміється. Тео лиш підходить ближче, нахиляється до Амалії, гладить її по голівці, а тоді — підіймає на мене погляд. Його блакитні очі блищать від стриманого сміху, кутики губ підняті. Чоловік повільно, розважливо переводить погляд з мого лоба, дивиться в очі, і каже зовсім невинним тоном:

— Знаєш, Арі… Ти могла просто сказати мені, а не… рекламувати, — і жестом вказує на мій лоб. — Але мушу визнати, спосіб запам’ятовується.

— О, ти зараз у списку ворогів номер один, — шепочу я, тримаючи Амалію як рятувальний жилет між собою й цією трійцею. — І не дивись на мене так, Теодорчику! Це ТИ винен. ТИ!

— Я? — він театрально підносить руку до серця. — Аріана, кохана, в чому ж я винен?

— У цьому! — я вказую пальцем на лоб. — Це не змивається!

— А це? — Тео кривить губи у ледве стриманій усмішці, показуючи на своє волосся, яке виблискує синіми відтінками, що, здається, ловлять кожен промінь світла. Навіть яскравіше, ніж я припускала.

— Скільки ти його тримав? — скептично хмурю брови. — Я ж у шампунь додала, а не в маску! Що ти там у душі робив?

Ілля знову схлипує від сміху, Злата спирається на нього ще дужче. Тео знизує плечима з абсолютно щирою невинністю, яка не пасує дорослому чоловіку з синім волоссям.

— Я… розмірковував. Про життя. Про Всесвіт. Про тебе, — додає він з лукавою усмішкою. — І, здається, трохи забарився.

— Розмірковував? Над чим ти там так глибоко думав, що забув змити шампунь?

— Над тим, — поважно починає Теодор, а потім вказує на мій лоб, — як сильно ти мене кохаєш.

Закочую очі, а потім згадую, що треба одягнути підгузок Амалії. Ех, погана я няня та тьотя…

— Я йду міняти підгузок, — повідомляю глядачам, на кшталт ведучої телешоу, і вже розвертаюся, коли раптом відчуваю руку на плечі. Пальці Тео теплі, як завжди. Чоловік обережно забирає Амалію до себе на руки.

— Дай-но, допоможу, — промовляє тим тоном, від якого в мені прокидається рій метеликів. Чорт. Це не повинно так працювати. Але чомусь працює. Внизу мого живота розливається щось тривожно-тепле, як мед, що стікає повільно й липко, змушуючи моє дихання збитися.

— Ти впевнений? — підозріло примружуюсь.

— Арі, — усміхається Тео, — я вже чоловік, який пережив синій шампунь, витримаю й це, йди переодягнися, — а потім із тим самим абсолютно незворушним виразом заколисує і тихо каже, підморгуючи дівчинці: — Маленька мадам, ми з Вами маємо справу серйозну. Але я — профі.

Теодор виглядає з дитиною на руках… непристойно звабливо. Так, я сказала це. Бо є щось у чоловіках із дітьми — особливо, коли вони тримають маля з тією самою впевненістю, з якою інші тримають шприц, меч або келих віскі. Його долоня підтримує її голівку, тіло легко притискається до грудей — біла футболка натягнута на спині, яка натякає на контури м’язів. Яка змушує мене дивитись туди довше, ніж слід. Він іде до дивана, де я щойно розстелила пелюшку — у паніці, звісно, бо не знаю, яка сторона вгору, а яка — до пекла. Тео повільно опускається на одне коліно, ніби робить пропозицію самій Амалії, і кладе її на пелюшку. Маленька усміхається, дивиться на нього, ніби каже: «Ти пройшов випробування. Тепер ти мій слуга».

Моє серце… воно нестабільне. Зрадницьке, божевільне, абсолютно некероване.

— Ти задивилася, — шепоче мені просто у вухо Злата, ніби з’явилася з повітря. Я підскакую. Вона стоїть у мене за плечем, руки схрестила на грудях, брова піднята.