Розділ 17

Аріана

Я прокидаюся повільно, із солодким, ледве вловимим відчуттям у тілі — тим самим, яке буває після хорошого тренування або… ну, після чогось дуже хорошого. Кілька секунд я лежу, вдихаючи аромат свіжої постільної білизни, кліпаючи на ранкове сонце, що пробивається крізь штори. Сідаю, ковдра ковзає вниз, а я усміхаюсь. В м’язах — легка, приємна втома, ніби мої ноги — не два бунтівні стовпи, як завжди, а частина мого тіла. Я навіть обережно витягую одну ногу, ворушу пальцями. Є контакт. Без болю. Ну майже.

— Так, Аріаночко, ти богиня, — мурмочу сама собі й розчісую пальцями розтріпане волосся.

Ковзаю босими ногами по підлозі, виглядаю в коридор. Порожньо. Заходячи на кухню, бачу записку на столі біля печива. Записка написана акуратним почерком — щось середнє між медичним висновком і листом. Я беру її, нахиляюся, читаю перше речення. Точніше, намагаюся. Підношу записку ближче до обличчя. Слова починають танцювати, мінятись місцями, стрибати через одне, ніби влаштовують «каліграфічну зумбу». Моргаю, мружуся, повільно веду пальцем під рядком, намагаючись зачепитися за знайоме слово. Але всередині вже прокидається добре знайоме тепло, що лізе в щоки й горло — роздратування, змішане зі збентеженням. Я стискаю пальці. Нічого страшного. Це вже бувало. Впораюсь. Я — кремінь. Просто... трохи розплавлений. Відкладаю записку і запускаю кавоварку, вперто уникаючи думки про літери. Машина зривається на бурління, я заплющую очі, вдихаю знайомий аромат. Відчуття — ніби повернулась у ті ранки, коли ще могла ходити в школу.

І тут пам'ять різко підкидає фрагменти вчорашнього вечора. Поцілунок. Точніше, поцілунок з Боженою. Я кривлюся. Я поцілувала дівчину, яка зустрічається з Максом. Моїм Максом… Гаразд, забудемо. Потім ми танцювали. Так. Потім ми продовжили грати, сміялися, пили. А потім… Ні. Ні. Ні. Цього не відбулося. Я хитаю головою. Ні. Ні. Ні. Боже, ні.

***

Вчора…

Тео тримав мене за плечі, я намагалась зосередитись на його обличчі, яке коливалося переді мною, ніби в желейному кадрі. Сашко з Женею щось жваво обговорювали збоку — здається, вони хотіли рвонути в клуб. Божена схилялася до нас з келихом:

— Ще по одній! Ну давай, Аріано, ти ж чемпіонка!

— Я… чемпі… — я видихнула, хапаючись за Теодора. — Чемпіонка… світу… з виживання після… шипучки…

Я засміялася, але це виявилася погана ідея. Світ зрушив. Ледь чутно зажурчало всередині. Клацнула язиком, намагаючись приборкати тривожний поклик тіла.

— А може, на свіже повітря? — Тео нахилився, його голос раптом став підозріло лагідним.

— Та не-е-е, я нормально! — підняла я великий палець. — Я… зараз…

Максим сидів з правого боку від мене, і я чітко пам’ятаю його вираз обличчя: напружений, злегка нахмурений, щелепа стиснута. Я повернулася до нього. Спробувала щось сказати. Але…

— Я… — пробелькотіла я і раптом відчула, як шлунок зрадницьки зводить судомою. І все. Прямо як у фільмах жахів про дівчат, які не вміють пити. — О, ні… — встигла прошепотіти перед тим, як мене знудило просто на… білі. Ідеально. Випрасувані. Чортові носки Максима.

***

— Ні, це… не могло статися зі мною… — шепочу я, притискаючи руки до обличчя, ніби так можна стерти спогади. Але вони вже танцюють у моїй голові, наче глузливий флешмоб.

Я починаю ходити туди-сюди, мов левиця в тісній клітці, забуваючи про каву, про світ, про все на світі. Ноги несуть мене самі — направо, наліво, коло столу, повз диван, потім до вікна, назад. В голові — повний колапс. В животі — порожнеча і легка нудота сорому. Я не просто вляпалась — я вляпалася з ілюмінацією, фанфарами й барабанами. Падаю на диван у вітальні, хапаю подушку й з усієї сили кричу в неї:

— АААААААААААААААААА!

Я — дівчина, яка вирішила завоювати серце колишнього… шляхом блювоти й поцілунків із його нинішньою.

— Феноменальна стратегія, Аріаночко. Просто геніальна, — бурмочу я в подушку.

Сиджу, трясуся, мов вичавлений помідор, і прокручую в голові: як це виправити? Як стерти з пам’яті те, що пам’ятатимуть всі, і навіть носки Максима, якщо він їх не спалив сьогодні зранку. Може, втекти до Ісландії? Чи записатися в монастир? Або в акторську школу — щоб переконливо грати, що цього ніколи не було. Я мотаю головою. Ні. Я не з тих, хто тікає. Я ж борець. Я — Аріана Висоцька. Та сама, яка в тринадцять посперечалася з хлопцями, що з’їсть пекельну перчинку — і виграла (щоправда, плакала три години, але мовчки!). Я не здаюсь. Я… просто трохи принижена. Але жива.

— План дій, — голосно кажу сама собі. Я виставляю пальці, готова виголосити план дій, коли раптом у двері дзвонять.

Моє серце пропускає кілька ударів. Це... Можливо, хтось прийшов до Теодора? Я повільно підходжу до дверей, намагаючись взяти себе в руки. Дивлюся через відеокамеру.... Максим. Чорт. Ну чому ти прийшов? Вирішив добити мене? Хлопець стоїть, злегка нахиливши голову, уважно дивиться. Я вирівнюю спину. Дихаю глибоко, і, зробивши кілька кроків до дверей, не можу стримати дрібного здригання в животі, відчиняю двері.

— Привіт, — кажу я, намагаючись звучати так, ніби нічого не сталося.