Розділ 16

Теодор

Стою рано вранці під душем, намилюю голову, і тихо сміюся, як повний ідіот. Господи, чи згадає Аріана сьогодні все, що відбулося вчора? Особливо... особливо мою улюблену частину. Я знову сміюся і впираюся в скляну стіну лобом. Шампунь стікає на шию, я починаю змивати — і раптом…

— Що за…? — нахиляю голову.

Емм... Хіба піна повинна бути синьою? Я завмираю. Синя. Яскраво-синя, як жувальна гумка з дитинства. Розгублено орудую руками, намагаюся зрозуміти, що не так. Повністю обмившись, виходжу з душу, обмотую рушник навколо стегон. Йду до дзеркала — і бачу себе. Моє волосся. Моє колись благородне каштанове волосся.

— Аріана, твою мати, — хрипко видавлюю. У дзеркалі на мене дивиться веселий Сміф із «Смурфіків». Ну, гаразд, все було не так яскраво, але відблиски є. Не знаю чи сміятися, чи плакати. — Клята фарба для волосся.

Виходжу з ванної, пробираюся коридором. Зупиняюсь біля її дверей. Штовхаю… І бачу, як вона спить на підлозі. На килимку з Ікеї, на якому я б і кота не змусив ночувати. Обкладена кольоровими подушками, як на хіпстерській фотосесії. 

Я тихо видихаю, всміхаючись.

— Маленький революціонер, — шепочу. — Тобі чи ліжко не так стоїть?

Мовчки відступаю. Треба переодягтися.

Натягую сірі спортивки, накидаю білу футболку. Так, білу. І не тому, що я лікар — просто люблю, коли речі прості, без зайвого пафосу. Протираю волосся рушником, на секунду зиркаю у дзеркало: синє. Господи, синє. Чудово, просто чудово. Але це потім.

Тихо підходжу до її дверей. Вона досі спить, закутавшись у купу подушок, як у фортеці. Світле волосся розкидане по килимку, коліна підтягнуті, короткі шорти ледь визирають з-під футболки, яку вона, здається, вкрала в мене кілька днів тому. Про це ми також поговоримо потім. Я тихо видихаю й опускаюся на коліна поряд.

— Добре, мала, — шепочу й нахиляюсь, — тепер твоя черга бути врятованою.

Обережно підсовую руки під її спину й ноги. Вона легка, як хмара, та ще й у цих піжамних шортах… Господи, Теодоре, зосередься. Це пацієнт. Ну майже.  Підіймаю її на руки. Вона злегка стогне крізь сон, зморщує лоб.

— Тссс, — шепочу, — це не вторгнення. Це медичне втручання, категорія «дуже обережне».

Кладу її на ліжко — обережно, повільно, як скарб, який може зникнути від одного різкого руху. Але вона знову кривиться. Обіймає подушку, як маленька дитина, і знову стогне. Їй боляче?

— Ти, мабуть, геройка, знаєш? — бурмочу під ніс, всівшись на край ліжка, обережно торкаючись її литки. — Я тобі, звісно, аплодую, але твої м’язи, видно, менш ентузіастично налаштовані.

Вона тихо хмикає крізь сон, лоб знову збирається в зморшку. Бачачи її, важко уявити, що вона пройшла через п’ятирічну кому, реабілітацію, десятки годин болісних процедур.

Сідаю зручніше, притримую її ногу долонею й починаю повільно, м’яко масажувати литку. Її шкіра тепла, під пальцями відчувається напруження м’язів — як канати, натягнуті до межі. Я трохи нахиляюся, намагаючись не розбудити, й водночас не втратити контроль. З цими короткими шортами місія — не з простих.

— Це все заради науки, Теодоре, — бурмочу собі під ніс. — Медицина вимагає жертв.

Я легенько тисну на вузол під коліном — і вона злегка сіпається, шепоче щось нерозбірливе, щось про… дракона? Чи драбину? Зупиняюся, вдивляючись у її обличчя. Легка посмішка грає на її губах, напруження майже немає. Вона тихо муркоче щось незрозуміле, мов кошеня. Я усміхаюсь.

— Ну, хоч комусь від мене користь, — шепочу і ледь доторкаюсь до стегна, масажуючи скраєчку.

Далі не піду. Я не самогубець. Ну і джентльмен. Хоча з кожною секундою це дедалі складніше згадувати. Її коліно ковзає ближче до мого стегна, дотик мимовільний, але тіло моє сприймає це як тривогу другого рівня. Я знову зітхаю.

— У тебе дуже міцний сон, — шепочу, ледь стримуючи сміх. — Я тут половину медичної енциклопедії на тобі вже втілив у практику. Послухай, Арі, — продовжую, поки пальці знову м’яко ковзають по її литці, — між нами кажучи, я розумію, що ти любиш експерименти. І, чесно, я не проти... але якщо наступного разу вирішиш фарбувати мені волосся, може, попередиш? І як скоро це змиється?

Закінчивши, сідаю прямо, легенько потираючи потилицю, як завжди, коли не знаю, що з собою робити. Вона зітхає й перевертається на бік, підкладаючи руку під щоку.

— Пробач… — шепочу.

***

Я встигаю хапнути каву на ходу — і вже через п’ятнадцять хвилин заходжу у знайомі двері лікарні. Автоматичні двері роз’їжджаються, зустрічаючи мене нестерпним запахом антисептика й кави з автомата. Класика. На рецепції я підморгую Ларисі. Вона крутить очима, але не без усмішки.

Прямую в дитяче відділення. Ліворуч — звичний хаос: санітари, носилки, хтось сперечається про крапельницю. Але я йду прямо. У 206-й кімнаті на мене чекає хтось особливий. Я тримаю в руках нову коробку «Лего» — піратський корабель, про який він мріяв. Хлопчик сидить на ліжку, склав ноги по-турецьки, і щось малює. Помічає мене — очі одразу світяться. Я підіймаю коробку над головою, мов супергерой скарб знайшов. Він усміхається, але не надто — такий вже характер.