Розділ 14

Аріана

Я проходжу на кухню, і моє серце одразу скорочується до розміру вишневої кісточки. Максим стоїть біля столу, спиною до мене, але я впізнаю його силует навіть серед тисячі. Світло падає з лампи просто на його плечі, і він виглядає старшим, ніби пройшов через щось — і залишився стояти. Максим поволі повертається, і наші погляди зустрічаються.

— Привіт знову, — кажу тихо, зупиняючись навпроти, опираючись об раковину. Намагаюся виглядати спокійною. У мене навіть непогано виходить, якщо не рахувати того, що пальці заховані позаду судомно зчеплені в кулак.

Максим трохи нахиляє голову. Його обличчя... не жорстоке. Але й не тепле. Він мовчить. Просто дивиться. І цього погляду достатньо, щоб усередині мене все знову скрутилося в тугий вузол.

Той ведмедик. Якби він зовсім не думав про мене — хіба залишив би його? Це щось означає, правда ж? Якби не хотів пам’ятати — позбувся б. Викинув. Сховав. Спалив, зрештою. Але він тримає його. Це ж не випадково. Це ж знак.

— Рі… Аріано, чому ти прийшла? — прямо запитує мене. — Хіба ти не пам...

Хлопець не встигає закінчити, бо на кухню заходить вона.

— О, Аріано, — Божена сяє.

Чому вона така, чорт забирай, промениста? Господиня з глянцевої обкладинки, з бездоганною усмішкою і цими білявими кучерями, що «випадково» впали на плече, ніби їх спеціально розмістили стилісти. Чому мені хочеться її обійняти — щиро — і водночас вивести на балкон, зачинивши за нею двері зсередини?

Я навіть забула, що прийшла з Тео, аж поки не почула його голос із вітальні. Він сидів поруч із тими двома придурками — Сашком і Женею — і щось спокійно їм пояснював.

— Ох, мені потрібно рятувати зб... — ковтаю слово «збоченця» по звичці, — мого хлопця, — додаю швидко й криво усміхаюсь Божені.

Вона спочатку мило сміється, легко, натурально, а потім нахиляється та шепоче мені на вухо так, щоб не почув Макс:

— Твій хлопець сексі.

Я завмираю. Частина мене розцвітає самовдоволено, інша — стискається в грудку недовіри.

— Дякую, — відказую рівно. — Він ще й мозок має. Уяви собі, який рідкісний бонус.

Божена лише хихикає, але її очі ковзають кудись убік, і я знаю, що вона оцінила Теодора не лише як «плюс один». Не можу її винити — Тео справді виглядає як ходячий гріх у білій футболці.

— Йому не варто залишатися там із тими двома, — кажу, киваю в бік вітальні, звідки все ще долинає приглушений сміх. — Він занадто інтелігентний для цієї компанії.

— О, не переймайся, — відповідає вона з тією своєю досконалою усмішкою. — Вони просто придурки, але в глибині душі хороші хлопці.

Справді? Ледь не закочую очі, але стримуюся. Вона ще й добра? Заспокійливо пригладжую свої кляті рожеві кінчики. І тут Божена каже несподівано:

— Мені подобається.

— Що? — розгублено кліпаю.

Дівчина усміхається ще ширше, трохи схиляючи голову:

— Колір. Я б теж хотіла щось таке, але ти, мабуть, знаєш... — вона кидає швидкий погляд на хлопця, що мовчки стоїть біля столу, щось нарізаючи, — який Макс.

Так, знаю.

— Коротко кажучи, я не хочу, щоб це звучало як реклама чи що, але я маю свій салон. Якщо захочеш освіжити колір — заходь. Для друзів Макса зроблю знижку.

— Дякую, — криво усміхаюся, ковтаючи сухість у горлі. Я тікаю поглядом на вітальню. Тео підіймає очі й перехоплює мій погляд.

— Та йди вже, — підштовхує мене легко, майже змовницьки підморгуючи. Наче ми з нею подруги дитинства, які розуміють одна одну з пів погляду. Легенький дотик до мого ліктя — і все. Я, чорт забирай, рухаюсь.

Теодор підіймається, щойно я з’являюся. Його очі ковзають по мені швидко, пильно — наче перевіряє, чи все гаразд.

— Ти довго, крихітко, — промовляє він спокійно, але я вловлюю легкий підтекст: Все в порядку?

— Все нормально, — відповідаю пошепки, ігноруючи його «крихітко».

Пентхаус Максима відчувається зовсім інакше, ніж у Теодора. Якщо у Тео — яскраво, майже стерильно, з панорамними вікнами, які не приховують нічого, — тут усе інше. Світло приглушене, тепле, ніби спеціально обране, щоб створювати атмосферу тиші. Великі бардові штори закривають більшу частину вікон. Меблі глибоких кольорів: чорний, темно-сірий, темне дерево. 

— Та що ви так довго? — кричить Сашко, явно вже добре підігрітий. — Максе?..

Я навіть не встигаю подумати, як ми вже сидимо за великим низьким столом, заставленим тарілками з закусками та пляшками, що загрозливо блищать у світлі люстри. Музика грає тихенько — якась ностальгічна попса, що ніби й дратує, але й чомусь розслабляє. Вмощуюсь поруч із Тео на чорному шкіряному дивані. Він сидить розслаблено, одну руку закинув за мою спину — не торкається, але її тепло відчувається на кожному нерві.

Поряд із нами на дивані, точніше з правого боку від мене — Максим. Його погляд ковзає по мені щоразу, як він думає, що я не дивлюсь. Але я відчуваю його. Кожен раз. Чи буде в нас можливість поговорити наодинці? Божена сидить с правого боку Макса, її коліна схрещені під короткою червоною літньою сукнею. Вона сміється з жарту Жені, що сидить у кріслі праворуч і вже вдруге намагається зобразити тостер. Не питайте.