Розділ 13

Аріана

— Ти ідіот? — шиплю, схопивши чоловіка за вухо. — Що це ти влаштував тут, збоченцю?

— Я дорослий чоловік, між іншим, Аріано! — бурчить, намагаючись звільнити себе з мого залізного хвату, але я тільки сильніше тягну вухо донизу.

— Так й поводься вже як дорослий, — кидаю, — скільки дівчат повелося на цю твою дешеву романтичну маячню?

— Жодна. Всі падали через дорогу ще до того, як я встиг щось сказати, — зітхає з вдаваною скромністю. — Що я можу вдіяти з цією обгорткою? — він проводить рукою по своєму обличчю, ніби демонструє товар на розпродажі.

— Ти обгортка з простроченим вмістом, Тео, — пирхаю і нарешті відпускаю вухо. Він одразу відходить на безпечну відстань, тримаючись за нього, мов за бойову рану.

— Зате ти — солона карамель. Трохи дивна, липка, але чомусь усім хочеться ще ложечку.

— Знову увімкнеш цей свій режим — я відірву тобі вухо, підсмажу його з розмарином і часничком, а потім нагодую собак моєї сестри! — гаркаю, вказуючи на нього пальцем так, наче от-от запущу в лоба чимось важким.

— Зовсім ти не романтична, Арі, — хитає він головою, а очі блищать від сміху.

— Бо це ти! — обурююся, махаючи руками. — Я була нормальною людиною, доки не переїхала сюди й не зіштовхнулася з твоїми… твоїми дешевими методами!

— Методи працюють, — підморгує, спираючись об дверний косяк. — Не треба соромитися своїх емоцій.

— Та щоб ти спіткнувся об свій егоцентризм! — кидаю йому вслід, а він тільки сміється, зникаючи у коридорі.

***

Я дивлюся на себе в дзеркало в коридорі. Одягла ніжно-синій топ і таку ж кольору легку спідничку, що трохи колихається від мого нервового руху — ніби метелик, що ще не визначився, злітати чи залишитися. Волосся скручене у не надто акуратний пучок, з якого вибиваються декілька пасм.

— Увага, увага, — чується за спиною знайомий голос. Я закочую очі ще до того, як бачу відображення Теодора в дзеркалі. — Переді мною стоїть сама богиня води, не інакше. Цей синій колір — це що, стратегічний вибір? Щоб Макс утопився в слині?

— Якщо ще раз відкриєш рота в такому тоні, я запхаю туди свої сережки, — відказую, не обертаючись. Але краєчком ока бачу, як він розтягується в усмішці.

— Ладно, ладно. — Тео підходить ближче, зупиняється за моєю спиною. У дзеркалі бачу, як він нахиляється трохи вперед, ніби вивчає деталі мого образу. — Просто... ти гарна, окей?

Мої щоки пощипує, але я, звісно, намагаюся не подати знаку. Просто підіймаю підборіддя й удаю, що цілком байдужа.

— Знову цей твій білий рятівник людських нервів? — фиркаю, вказуючи на його футболку. — В тебе що, прання тільки раз на тиждень?

— Це класика, Аріано, — Тео гордо випрямляється, демонструючи білу футболку, ніби щойно з показу мод. — І вона ніколи не підводить. На відміну від деяких людей, — додає з багатозначною усмішкою, киваючи на мене.

— Дивись, щоб я не підвела цю пляшку тобі на голову, — відповідаю солоденько й перехоплюю погляд у дзеркалі. Його очі блимають лукаво, але є щось іще… щось м’якше, що змушує моє серце зробити стрибок. Це, мабуть, тому що перед тим як одягнутися, я зробила ще декілька ковтків горілки, але закусивши. Для хоробрості.

— Вино дороге, — попереджає він, підіймаючи пляшку.

— А твої жарти — ні, — парирую, хапаю клатч і демонстративно зиркаю на годинник. — Ходімо, поки я ще в настрої виглядати, як цивілізована людина.

Тео підморгує й простягає мені руку.

— Ну що, моя солона карамелька, готова вражати?

Відмахуюсь, але пальці все одно ковзають у його долоню. Чорт забирай, гаряча. І м’яка. І небезпечна для психіки...

Я роблю глибокий вдих. Ми хвилину стоїмо перед його квартирою, не натискаючи на дзвінок.

— Чого ми чекаємо? — шепоче Тео мені на вухо, нахиляючись ближче. Його дихання лоскоче шкіру, я відступаю на крок.

— Я просто… — ковтаю.

— Ти хвилюєшся — і це нормально, — Тео кладе руку мені на плече. М’яко, підтримуючи. — Просто заходь і світися. Цього вистачить. Я буду поряд, щоб зловити тебе.

Я дивлюся на нього — чортів Тео, з його ямочками, очима, які завжди все бачать…

Двері відчиняються, і у дверному отворі стоїть не Максим, і навіть не Божена. А Сашко та Женя. Наші з Максимом однокласники. Його друзі. Ті самі, з якими він почав більше тусити на останньому семестрі одинадцятого класу. Макс досі товаришує з цими придурками?

— Ооо, хто це в нас тут? — Сашко кривить рота в усмішці, схрещує руки на грудях і озирає мене з голови до п’ят. — Повернення королеви?

— Та не королеви, а цілої імператриці, — додає Женя, і обидва ржуть, як ніби щойно винайшли комедію.

На секунду реально забуваю, як дихати. Усе стискається всередині. Не через їхні слова — я чула гірше. А через те, що це нагадує: я повернулась.

— Ну от і вона, — Теодор спокійно робить крок уперед, заступаючи мене частково тілом. Його голос спокійний, рівний, але я знаю той погляд. Це той самий, що передує медичному аналізу або бійці. — Не думав, що для новосілля потрібна червона доріжка, але бачу, що її самі стелять.