Розділ 12

Аріана

— Ох, трясця... — встигаю прохрипіти, ще до того, як починаю кашляти, мов дід, що з’їв ядро перцю чилі.

Тео стоїть. Спокійно. З обличчям монаха в медитації, на яке щойно прилетіла горілчана волога атака з ближньої дистанції.

— Неперевершено, — нарешті каже чоловік, витираючи обличчя паперовим рушником так неквапливо, наче щойно вмився джерельною водичкою на світанку. — Мені завжди подобались твої незвичні способи демонструвати вдячність.

— Тобі завжди подобались ляпаси долі, — відповідаю, хрипко сміючись. Очі сльозяться, горло палає, обличчя червоне, а всередині — повний вивержений Везувій.

Теодор не відповідає. Він спокійно дістає ту саму коробку морозива з солоною карамеллю, бере ложку з шафки поряд.

— Ти що, реально зараз будеш їсти морозиво, поки я тут гину?! — я ще кашляю, але вже трохи в себе приходжу.

— Ні, — каже він рівно. — Я рятую пацієнтку.

І просто впихає ложку з морозивом мені в рот. Без попередження. Просто: «оп!» — і вже з морозивом у гортані.

— Мммф! — видаю я звук обурення і задоволення одночасно. Холод миттєво гасить полум’я в горлі. І на долю секунди я готова вийти за нього заміж. Тільки на долю секунди, бо потім згадую, що це Теодор.

Хапаю ложку в нього з рук і, не припиняючи зиркати з-під брів, ще раз зачерпую морозиво.

— Я в дупі, — кажу після хвилини мовчання.

Він мовчки дивиться, як я сиджу, скулившись над морозивом, наче воно здатне дати відповіді на всі запитання всесвіту. Потім зітхає й повільно опускається поруч. Спершу мовчки. А потім нахиляється до мене й шепоче:

— Вітаю. Це офіційно. Ти тепер повноправний член Клубу Дупи. Я — засновник.

Я не стримую сміху. Щось між хихиканням і стогоном. Трохи навіть істеричним.

— Тобто ти хочеш сказати, що теж мав ситуацію, коли твій колишній переїхав в пентхаус через стінку, і тепер будеш змушений часто бачити його разом із гарненькою Боженою, яка пахне персиковим шампунем і щиро кличе тебе на піцу?

— Ні, — Тео знизує плечима. — Але якось я пішов на побачення, а дівчина привела свого хлопця.

Я зависаю з ложкою на півдорозі до рота.

— Чекай… що?

— Я цілком серйозно, — Тео киває поважно, як ветеран любовного фронту, і бере собі ложку морозива.

— Вони...?

— Вони хотіли секс утр… — він стихає, бо я просто вибухаю сміхом, трясучи ногами. І чекає поки я перестану, на це йде пару хвилин. — Знаєш, на той момент я ще сподівався, що це просто... дружнє побачення. Але коли вона почала розповідати, що «відкриті стосунки — це майбутнє», я трохи запідозрив підступ.

— Ти не погодився? — широко усміхаюся, ковтаючи ще одну порцію морозива.

Тео підводить брову, зображаючи образу:

— Господи, Арі, я не збоченець.

— Та ну, — підколюю, підсовуючи йому коробку ближче. — Ти просто гурман. Хочеш усього й одразу.

— Гурман? — він скептично дивиться на мене.

Пирхаю. Потім знову сміюся. І якось так виходить, що мені легшає. Трохи. 

— Я не розумію…

— Це не новина, — перебиває, не відводячи погляду від морозива.

— Я не розумію, — повторюю, ігноруючи, — скільки повинен заробляти адміністратор ресторану, щоб винаймати великий пентхаус з панорамними вікнами? Тео, скільки коштує місяць в цьому місці?

Він спокійно доїдає чергову порцію морозива, якось надто задумливо, і відповідає так повільно, що я мало не встигаю оббігти квартал, поки дочекаюся.

— Десь... ну, залежить від поверху, площі... Але тут? — він киває в бік панорамних вікон. — Не менше трьох тисяч доларів. І це без усяких там «включено».

Я зависаю. Ложка ледь не випадає з рук.

— Три… тисячі?!! На місяць?!

— Можеш додати ще пару сотень за паркінг, якщо що, — невимушено підкидає він.

Облизую пересохлі губи й хитаю головою:

— Макс з бідної сім’ї, він вчився в школі на стипендію, завдяки тому, що був дуже розумним… — бурмочу вже радше собі під ніс, намагаючись скласти цей пазл хоч якось.

Тео криво усміхається і нахиляється ближче:

— Може, блондинка йому допомагає?

— Він навіть від мене не хотів гроші брати! — випалюю, роздратовано зачерпуючи ще ложку морозива.

— Гроші твого батька, — підказує він ледве чутно, але з тією самою фірмовою шпилькою в голосі.

Я зиркаю на нього з-під брів.

— Це були мої кишенькові гроші, між іншим.

— А кишеня чия? — його усмішка стає лукавою.

— Ти такий розумний, Теодоре, — кажу, дивлячись у його блакитні очі.

— Угу.

— Але ти знову занадто близько сидиш біля мене! — я штовхаю його в плече, але, здається, не сильно, бо він навіть не ворухнувся.