Розділ 11

Аріана

Сім років тому…

Десь у натовпі хтось голосно сміявся, десь — пищали атракціони, а я стояла біля тиру, тримаючи в руках пневматичну гвинтівку, і крадькома поглядала на Макса. Він старанно цілився, і виглядав зосереджено.

— Давай, чемпіоне, — підбадьорила я його, спеціально трохи задерикувато.

Насправді я могла б знести ці банки з першого пострілу. Батько навчив мене стріляти ще в десять. Але сьогодні це було не про перемогу. Я хотіла, щоб він переміг. Щоб усміхнувся тією гордою, трішки сором’язливою усмішкою, яку я обожнювала. Хлопець вистрілив. Раз, другий, третій. Я  «випадково» промахувалася, даючи йому фору. І ніхто про це не дізнається, окрім мене.

— Є! — вигукнув, коли остання банка з тріском впала.

Макс випрямився, з гвинтівкою в руці, і глянув на мене. Усмішка в нього була скупа, ледь помітна, але справжня. Я знала — це був його максимум.

— Я ж казав, що з мене був би нормальний снайпер, — промовив, повертаючись до стенда з виграшами.

Хлопець вказав на велику синю акулу, вона виглядала кумедно, якось по-доброму потворно.

— Тримай. Це тобі, — коротко кинув.

— Але ж ти виграв…

— І що? — знизав плечима.

— Гаразд, тоді… — я зробила крок до стенда і вказала на рожевого ведмедика з бантом. — Це буде тобі.

— Що?

— Обмін. По-чесному.

Максим витріщився на плюшевого ведмедя, ніби я подарувала йому фіолетову сукню, але, на мій подив, він не відмахнувся, не пожартував, не сказав, що це тупо.

— Будемо тримати іграшки одне одного, — м’яко продовжила я. — І коли не буде можливості зустрітися, будемо дивитися на них… і згадувати. Одне одного.

На мить він нічого не сказав. Просто дивився на мене — уважно, тихо, майже доросло. Потім простягнув руку і забрав ведмедика, трохи зніяковіло відвівши очі.

***

Зараз

Доля — садист. І ще й з дивним почуттям гумору.

Дивлюсь, як Макс виходить із пентхауса разом із Боженою, і вони щось там весело обговорюють. Вона зачісує волосся за вухо, а він нахиляється до неї, щось шепоче, і та регоче.

Мене нудить. Морально.

Вони що, ПЕРЕЇЖДЖАЮТЬ У ПЕНТХАУС НАВПРОТИ? Яка ймовірність такого розвитку подій?

Максим нарешті помічає мене. Його погляд зупиняється на мені, і він завмирає.

— Що ти тут робиш? — запитує хлопець.

— Я... я просто...

Браво, Аріано. Навдивовижу. Просто? Але мене знову рятує Тео:

— Ми живемо ось тут, — спокійно каже, показуючи рукою з пакетом на наші двері. Його голос такий рівний і буденний, ніби він не щойно став частиною найабсурднішої сцени мого життя.

Я лише киваю. Як той дурнуватий песик на торпеді — туди-сюди головою, без слів, без змісту.

— О, круто! — Божена вигукує це з такою щирою радістю, що хочеться вдарити її пакетом з продуктами, або краще себе. — То ви тепер сусіди?

Сусіди. СУСІДИ. С у с і д и.

Здається, цей факт зараз гучніше за сирену пожежної машини. І ця сирена лупцює мене прямо по лобі. Макс мовчить, досі дивиться на мене, ніби пробує скласти у голові якийсь пазл.

— Ти тут живеш? — запитує він, уже трохи тихіше, з тією знайомою зваженою інтонацією. Але перед тим, як я встигаю зібрати букви до якогось змістовного слова, Тео знову бере ініціативу:

— Вона живе зі мною, — усміхається, легко, ненав’язливо, але з тією крихтою власності в голосі, від якої в Макса на обличчі змінюється щось ледве помітне. — Тимчасово, звісно. Але я вмовляю її залишитись довше. Тут класна кавоварка, — додає і підморгує Божені.

— Ой, кавоварка — це святе, — сміється та. Її голос мелодійний, усмішка — тепла, трохи навіть занадто.

— Ви будете разом жити? — звучить щось подібне з мого рота.

— Ні, тільки Максим. Але я думаю, що ми будемо часто бачитись! — Божена радісно поплескала Макса по руці й повернулася до мене з усмішкою. — До речі! Ми плануємо невеличке новосілля сьогодні ввечері. Так, нічого гучного — просто вино, піца... Ви маєте прийти! — її очі світяться щирістю, аж мені стає трохи ніяково, що я щойно подумки хотіла вдарити її пакетом.

Новосілля? СЕРЙОЗНО? Ще скажіть, що буде конкурс «хто краще пам’ятає Макса».

Хлопець досі мовчить. Очі його ще на мені, але вже не так явно — він сховав емоції за звичним холодом. А я добре знаю цей лід. Колись його було легше розтопити.

— Обов’язково приходьте, — продовжує Божена. — Це буде чудова нагода подружитися. І взагалі, класно, коли в будинку є знайомі обличчя, правда?

Вона дивиться то на мене, то на Теодора. І тут Тео, як завжди, включається, немов світло на датчику руху.

— Ми в захваті від ідеї, правда, Арі? — він повертається до мене з тією своєю усмішкою: трохи зухвалою, трохи теплою, на межі гри.