Розділ 10

Теодор

Я обертаюсь і бачу… когось знайомого. Принаймні, її обличчя викликає якесь мутне відчуття дежавю — або з інтернатури, або з якоїсь вечірки, на яку мене затягнули силоміць. Кучерява брюнетка, червоні пухкі губи, її усмішка набуває такої щирості, що я автоматично відступаю на півкроку назад.

— Привіт! Ти ж Теодор, правда? — вона легко торкається мого передпліччя, наче ми — давні друзі.

— Е-е… так, мабуть, — мимрю я, вмикаючи режим соціально-адаптивної амеби.

Вона сміється.

— Я Марта. Ми якось сиділи за одним столом на дні народженні Олени… Ну, тієї, з «Медлайфу», пам’ятаєш?

— А-а… так!

Взагалі-то ні, я ні хріна не пам’ятаю. Але чемність — мій єдиний рятівний круг у таких соціальних катастрофах.

— Звісно, пам’ятаю, — киваю, натягуючи усмішку, яка, мабуть, виглядає так само щиро, як кава без кофеїну.

Марта хихоче, кидає швидкий погляд на Аріану, яка щось роздивляється, тримаючи у руках пакет з червоною рибою. Потім Марта знову повертає свою увагу до мене, блимаючи довгими віями так старанно, що я на секунду серйозно задумуюсь, чи їй за це не платять.

— То ти ще практикуєш у «Короні»? — запитує вона тоном, яким зазвичай запитують: «Ти ще вільний, чи вже заброньований кимось кращим?»

— Ні, вже давно пішов, — відповідаю, намагаючись тримати рівний тон.

— Шкода, — жінка куснула нижню губу й зробила той самий нахил голови. — Бо я якраз думаю змінити клініку. Було б круто, якби там був знайомий лікар… Ну, або хоча б гарний знайомий. Де ти зараз працюєш?

Не хочу казати, де я працюю. Тому, що… ну, бляха, не хочу. Не повторюватиму помилок минулого. Я вже відкриваю рота, щоб якось ввічливо відповісти (а насправді — втекти), як в цей момент мене рятує Арі, яка підходить до візка й кидає туди рибу, а потім повільно підіймає голову, і помічає, що я не один.

— Ой, ти зайнятий…

— А ти…? — Марта ковзає поглядом між нами, намагаючись скласти пазл.

Я не чекаю, поки хто-небудь вирішить, що тут відбувається, і обіймаю Аріану за талію. Відчуваю, як вона на мить напружується — дрібний судомний рух, який помітиш тільки тоді, коли хочеш це помітити. Нахиляюсь і цілую її в ніжну щоку.

— Моя дівчина, — швидко кажу я.

Арі кривиться, наче намагається усміхнутись, але більше схоже на те, як люди реагують на новину, що їхній улюблений серіал закрили після першого сезону.

— Ага, — підтверджує, повільно киваючи.

Марта кліпає, потім знову усміхається.

— Клас. Ви такі… милі. Ну, тоді, до зустрічі, Теодоре. І… приємних покупок вам обом, — спокійно промовляє, і відходить, лишаючи по собі запах парфумів, як на мій смак задушливих.

— Оце в неї цицьки! — з захопленням шепоче Арі, щойно Марта зникає за поворотом ряду.

— Що?

— Та ти бачив, чи ти зовсім осліп? — вона скептично зводить брову. — Я, звісно, розумію — професійна деформація, але такі об’єми навіть на рентгені видно було б.

Я мимоволі кидаю погляд на топ Арі. У неї други... Чорт. У мене ніколи не було проблем із самоконтролем. Я легко не витріщався на дівчат, особливо на тих, із ким не планував нічого. Але з Арі... З Аріаною все було не так. Тканина її футболки ніжно облягала форми, тонкий ремінець ліфчика ледь-ледь проступав крізь тканину на плечі — і я відчув, як щось гаряче прокочується всередині мене. Відводжу погляд. Мовчки сварю себе останніми словами.

— Та я взагалі не…

— Чи це означає, що тепер не тільки я виношу сміття? Типу 1:1? — перебиває мене, без жодного переходу.

— Та йди ти до біса… — бурмочу.

Вона весело підстрибує поряд, ледве не заїжджаючи мені в боки своїм ліктем, поки я пхаю візок уперед. Мені здається, чи останнім часом вона не так часто свариться на мене?

— Що там з твоїм Максимом? — запитую я, намагаючись звучати байдуже.

— Нічого, — знизує плечима Арі, так, наче мова йде про те, що їй сьогодні дали мало васабі в суші-наборі. — Я чекаю, поки волосся хоча б трохи змиється. Бо йому не дуже подобаються яскраві кольори.

Я дивлюся на її волосся — яскравий карамельно-рожевий відтінок, який віддає золотом на сонці. Живий, дикий, зовсім не "звичайний". Невимушений, як і вона сама.

— Хріновий смак у твого Максима, — мимрю я, і сам дивуюся, наскільки природно це злітає з мого язика.

Арі закочує очі.

— Та ну, Тео, — тягне, — це не так уже й важливо. Кожен має свої заморочки.

— Ага, а ще кожен має очі, і не кожен вміє ними користуватися, — бурмочу під ніс, збиваючи колесом візка виставлений із ряду ящик з лимонами.

Вона усміхається — і ця усмішка така справжня, така клято жива, що мені хочеться взяти її за руку. Просто так. Просто тому, що це Арі. Але я не беру. Я не ідіот. Я не хочу ходити з вибитим оком від дівчини.

— Ну що, — вона схиляється до візка й замислено оглядає покупки, — думаю, нам ще треба морозиво. Ти яке любиш? Шоколадне чи ванільне?

Я дивлюся на неї, як на рівняння без розв’язку, і зітхаю.

— Горілку я люблю, Аріана. А не морозиво.

Вона сміється, і її сміх такий заразливий, що я сам починаю кривити губи в усмішці. Чорт.

— Тоді беремо і морозиво, і горілку, — урочисто оголошує дівчина, розвертаючи візок у протилежний бік.

— Ти ненормальна, — кажу я, але чомусь мені це подобається більше, ніж мало б.

І поки вона весело біжить попереду, штовхаючи візок, я відчуваю, як щось дуже небезпечне, дуже тепле і дуже заборонене підступає до самого краю моєї свідомості.

Чортова Аріана.

***

Ми виходимо з ліфта: я з чотирма важезними пакетами, Аріана — з букетом півоній, які купила собі сама. Виглядає так, ніби щойно виграла джекпот. Доходячи до дверей, повільно повертаюсь до неї. Глибоко вдихаю, щоб не сказати щось дурне. І саме в цю мить бачу, як вона застигла, немов завмерла в часі, дивлячись на коробки, складені біля дверей до сусіднього пентхаусу. Дівчина повільно підходить до коробок, ніби не вірить, що вони справжні. Очі розширюються, губи ледь розтулені. І тоді Арі нахиляється, витягує з верхньої коробки м’якого рожевого ведмедика.